На футбольних меридіанах

Нарешті, в кінці сезону я вирушив за океан, до Південної Америки. Про цю подорож мені здається доцільним розповісти докладніше, бо я бачив країни, де футбол вважається спортом номер один і звідки вийшло чимало міжнародних зірок, таких як ді Стефано, Діді, Вава, Пеле, Беліньо, Жільмар, Орландо та інші.

7

Виїхав я до Південної Америки в складі московського «Динамо». Товариші-одноклубники попросили мене замінити їх хворого півзахисника, і, оскільки професіонали ніколи не цікавляться, хто і за кого грав у себе вдома, я дав свою згоду зіграти кілька матчів за столичний клуб нашого товариства. Адже для мене, як і для інших моїх товаришів, подорож до Південної Америки становила великий спортивний інтерес: радянські футболісти ще ніколи там не виступали і, отже, ми мали, так би мовити, «відкрити» футбольну Америку. Ми чули, що саме там виховуються такі майстри (до перелічених вище можна додати Сіворі, Балтазара, Зізіньо, Монтуорі), за яких європейські професіональні клуби ладні платити буквально сотні тисяч доларів. Що ж це за футбольний край? Наше знайомство з південноамериканським футболом почалось у Бразілії, коли першого грудня нас запросили на черговий матч першості країни між клубами «Васко да Гама» і «Флуміненсе». Він проводився на найбільшому стадіоні країни «Маракана».

Перша несподіванка чекала нас уже на підступах до цього стадіону. Тут перед входом у багатьох місцях встановлені спеціальні вертушки, які пропускають глядачів на трибуни по одному. Тут же стоять досить оригінальні автоматичні лічильники, які точно фіксують, скільки чоловік пройшло через вертушку. Контролер відриває від вашого квитка корінець і кидає його в запечатану урну. Кількість корінців повинна збігатись з показниками лічильника.

Ця «подвійна бухгалтерія» старанно оберігає інтереси власників стадіону. Якщо кількість корінців не відповідає показникам лічильника, контролери мусять з своєї кишені сплатити вартість квитків. Зрозуміло, що нічого подібного ми в себе не бачили і тому на деякий час зупинились біля контролерів, щоб подивитись, як вони працюють.

Про кількість місць на велетенському стадіоні «Маракана» говорять різне. Нам сказали, що він вміщує 215 тисяч чоловік, пізніше в пресі ми зустріли іншу цифру – 225 тисяч. Досі ми такої великої спортивної споруди ще не бачили. Проте вона позбавлена будь-яких архітектурних прикрас і тому милуватись не було чим. Місць для сидіння небагато. Більшість глядачів протягом усього матчу стоїть. Це важко, бо чимало глядачів збираються на стадіоні задовго до початку гри.

Поле стадіону «Маракана» оточене глибоким бетонованим ровом і колючим дротом. І рів, і дріт мають захищати футболістів і суддів від надміру темпераментних глядачів. До речі, саме через цей рів на стадіоні немає бігової доріжки. Тому він дуже відрізняється від наших стадіонів і підкреслює, що тут повновладно царствує футбол.

Футболісти виходять на поле з двох підземних тунелів, розташованих у протилежних кінцях поля. Суддя з’являється з третього тунелю. Така «географія» підземних ходів має одну мету: хоч в якійсь мірі запобігти бійкам футболістів, які інколи виникають після гри.

Гравці «Васко да Гама» та «Флуміненсе» вийшли на поле, і одразу понад п’ятдесят фотокореспондентів кинулись туди ж. Ми побачили, що передматчева розминка футболістів не має нічого спільного з нашою. Власне кажучи, вони майже не торкались до м’яча. Хвилин п’ятнадцять-двадцять гравці обох команд фотографувались у різних позах, і на цьому підготовка до матчу закінчилась. Дивно, але факт.

Першими після свистка судді кинулись в атаку наші майбутні суперники, футболісти «Васко да Гама». Але незабаром рахунок відкрили нападаючі «Флуміненсе». В цей час на одній половині стадіону почалось щось неймовірне. Я кажу «на одній половині» тому, що болільники різних команд в Бразілії не сидять поруч, а займають протилежні місця на стадіоні. Коли б не це, кожний гол, мабуть, супроводжувався б справжнім побоїщем.

Коли «Флуміненсе» відкрила рахунок, її болільники почали кричати, стрибати, розмахувати в повітрі прапорами свого улюбленого клубу, стріляти з пугачів. Величезний стадіон трохи нагадує колодязь. Зверху його накриває козирок, як на стадіоні в Лужниках. Акустика тут чудова. І коли почалась стрілянина з багатьох тисяч пугачів, ми мало не оглухли. Це була справжня канонада. Здавалось, що десь поруч розпочався бій. Ми тільки перезирнулись між собою: так, кепські наші справи, в таких умовах просто неможливо буде грати.

Команди пішли на відпочинок, і одразу з тунелів вийшли двадцять чоловік. Вонг несли в руках різні реклами і щосили вигукували назви товарів тієї чи іншої фірми. У цей же час, заглушуючи всіх, радіодиктор волав на весь стадіон:

– Пийте кока-кола. Пийте тільки кока-кола!

Він навіть обіцяв, що ті, хто систематично питиме цей «божественний» напій, зможуть стати атлетами, такими ж чудовими, якими є славні бразільські футболісти.