На футбольних меридіанах

Прибувши до Монтевідео, ми одразу потрапили на матч між відомою командою «Насіональ» і клубом, який посідав останнє місце в чемпіонаті країни. І тут на стадіоні ми побачили рів, дріт і почули остогидлу канонаду пугачів. Але цього разу ми ще були свідками і справжньої бійки. Захисник ударив нападаючого бутсом по голові… І почалось. Пізніше, коли ми вже були в Чілі, нам розповіли, що в іншій грі футболісти «Насіоналя» вступили в бійку з футболістами «Пеньяроля», який в чемпіонаті країни йшов на другому місці.

Я тому згадую ці два епізоди, що, на мою думку, вони дуже характерні для всього уругвайського футбола. Незважаючи на високу індивідуальну майстерність, уругвайці вдаються до грубощів, які часто мають трагічні наслідки. Це ми відчули і на собі. Коли Мамикін мав зробити вірний гол, один з гравців «Насіоналя» спокійнісінько зламав йому ногу. І хоч ми мали на полі явну перевагу, все ж почали діяти скуто: боялись, щоб таке не повторилося.

Взагалі грати проти уругвайців було не дуже важко: вони ще більше, ніж бразільці, дотримуються зонного захисту. Інколи нам навіть здавалося, що навколо кожного захисника окреслене незриме коло, межі якого він не сміє переступити. Тому, хоч ми багато чули про хорошу, впевнену гру уругвайських захисників, але в єдиноборстві з ними почували себе цілком вільно.

Хороше враження залишили в нас темпераментні, дуже швидкі нападаючі уругвайців. Характерною особливістю їх гри є застосування довгих діагональних передач, які виконуються невимушено, точно і на високій швидкості. Не одразу ми пристосувались до них. І тільки в другому таймі, щільно закривши нападаючих, стали ефективно перешкоджати таким передачам.

Загалом уругвайці трохи поступались нам у фізичній підготовці, хоч тренувальний процес у них майже не відрізняється від нашого. На тренуванні, яке ми спостерігали, вони багато уваги приділяли загальним вправам і тільки після тривалої і посиленої розминки перейшли до вправ з м’ячами. І тут ми звернули увагу на те, що індивідуально кожен з 25 гравців працює значно більше від нас.

Проте впадало в очі, що і висока техніка уругвайців, які двічі були чемпіонами світу, і їх ігровий темперамент якось дивно поєднуються з своєрідною спортивною жорстокістю. Прагнучи перемоги, вони заради неї ідуть на дуже грубу, силову гру.

Місцеві любителі футбола скаржились нам на те, що великої шкоди підготовці національної команди завдають власники клубів, які, крім своїх прибутків, нічого не визнають. Так, менажери «Пеньяроля» не дали в збірну Уругваю своїх власних футболістів Мартінеса, Родрігеса і Мігуеса перед чемпіонатом країн Південної Америки тільки тому, що домовились провести на вигідних для себе умовах кілька матчів і вирушили за кордон, у Мексику. Через це Уругвай зайняв лише четверте місце.

Великі надії покладають в Уругваї на молодого Амброзія, який замінив у збірній країни блискучого Скіафіно. Добре зарекомендував себе центральний захисник Карло Корреа. Його гра визнана бездоганною.

Побували ми також у Чілі. Місцеві спортивні діячі не наважились виставити проти нас жодної клубної команди. Вони бачили наші матчі в Бразілії і Уругваї і прийшли до висновку, що жоден чілійський клуб не встоїть проти росіян. Але і збірна країни грала набагато слабіше за наших попередніх суперників. Та які курйози трапляються в футболі! Помилка Кєсарева (він недбало відкинув м’яч воротареві Бєляєву) дала можливість чілійцям перервати передачу і забити гол у пусті ворота. У 1960 році, коли динамівці Тбілісі виступали в Англії, місцеві нападаючі тричі скористалися аналогічною помилкою і тричі забивали голи Сергію Котрикадзе. Отже, недбале відкидання м’яча і гра захисника з воротарем може дорого коштувати команді. Саме таке трапилось і з нами в Чілі.

Господарі поля, забивши нам випадковий гол, мало не танцювали від радощів і негайно застосували «зверхбетон», стягнувши до свого штрафного майданчика майже всю команду. Пробитись крізь такий щільний оборонний рубіж ми не зуміли. Позначилось на результаті гри, очевидно, і те, що ми просто не звикли виступати тоді, коли вдома у нас ніч, і спати тоді, коли у нас день. Адже матчі тут починаються об 11 годині вечора, коли в Москві 6 годин ранку.

На цьому закінчилось тритижневе перебування радянських футболістів у Південній Америці. Подорож за океан, безумовно, дала нам велику користь: зустрічі з сильними суперниками сприяють твоєму зростанню. А що південноамериканці сильні футболісти – відомо давно. Ми повертались на Батьківщину, ще і ще раз пригадуючи все те цінне, що побачили в грі наших колег по спорту, аналізуючи свої та їхні недоліки. Адже декому з нас доведеться зустрітися з ними знову, вже на офіціальних змаганнях у Стокгольмі. І таку розвідку «боєм» ми, здавалось, використали непогано.