На футбольних меридіанах

Воротарі часто відбивали м’яч кулаками, не рискуючи брати його «намертво». Зловживання цим прийомом не дуже сподобалось нам, бо зрештою така гра небезпечна. Але ми бачили, що бразільські воротарі краще за наших борються з пенальті, зовсім не вважаючи, що одинадцятиметровий удар безнадійний для них. Потім ми довідались, що в Південній Америці судді дуже часто призначають пенальті (інколи навіть без достатніх підстав), тому нерідко матч збирає тут «рясний врожай» одинадцятиметрових ударів і воротарям хоч-не-хоч доводиться навчитйсь ефективної боротьби з цією вищою мірою футбольного покарання.

Наші спостереження переконали нас, що на той час бразільський футбол ще перебував у стані «розкачки». В бесідах з компетентними людьми ця думка міцніла тому, що вони скаржились на надто вже солідний вік гравців національної збірної. Не знаю, кривили бразільці душею чи ні, але коли вони називали нам прізвища братів Жалма, Нілтона, Сантоса, Роберда Жоела, Еварісто, Пепе, Діді, Балтазара, тої при цьому хитали головою і глибоко зітхали: мовляв, на наступній першості світу з такими гравцями нічого буде робити. Я пригадав ці зітхання тому, що в Швеції не побачив, крім Діді, названих футболістів. Їх замінили молоді, надзвичайно сильні і чудово підготовлені спортсмени. Куди ж поділись старі футболісти і звідки взялися нові зірки? Очевидно, коли ми вели ці мирні розмови, в Бразілії вже йшла підготовка нової національної збірної, про яку було вирішено нічого не говорити. Таке принаймні моє враження. Але я не засуджую за таку хитрість бразільців: своя сорочка ближча до тіла, їм не хотілося передчасно розкривати головні козирі своєї збірної.

А тим часом нам заклопотано говорили:

– Знаєте, Зізіньо заявив, що грає останній сезон. Як обійтись без нього – неможливо уявити.

– Брати Сантос, мабуть, не поїдуть до Швеції. Старі. От біда!

Ми щиро співчували.

Під час перебування в Бразілії ми не раз говорили один одному, що далеко не все тут нам подобається. Це стосувалось надто жорсткої гри наших суперників, їх твердих полів, не подобались нам їхні роздягальні з грубими лавами і цвяхами для одягу в стінах, нас дратували і канонади пугачів, що супроводжували і нашу гру з «Васко да Гама», яку ми звели внічию – 1:1.

Побували ми, звичайно, і на чудовому семикілометровому пляжі Копакабана, який славиться в усьому світі. Широка смуга найдрібнішого піску відділяє блакитні простори океану від справді фешенебельних готелей в стилі модерн. У них все до послуг людини, бо люди, які тут відпочивають, – це, як правило, представники найзаможніших верств населення – місцева і приїжджа буржуазія. Кілька днів у ролі «буржуа» побували і ми, радянські футболісти, бо і нам дали можливість пожити в одному з готелів. Ми прокидались рано і вибігали з дзеркальних дверей, щоб через кілька секунд поринути в теплі хвилі Атлантики. Що й казати – купатися, відпочивати, загоряти тут справжня насолода. Але все це – до 13-14 години. А потім сонце починає так пекти, що навіть звиклі до нього південноамериканці шукають порятунку від нестерпної спеки в готелях і пансіонатах.

Але і в ці години життя пляжу не зупиняється. На ньому встановлено безліч футбольних воріт, і саме сюди приходять хлопчики разом із своїми тренерами і суддями, щоб пограти в футбол. Їх збираються тут сотні. Починаються тренування, матчі під безжалісним сонцем, в страшенну спеку, на гарячому піску. Грають хлопчики босоніж. Залишають вони пляж приблизно о 17 годині, коли приходять знову відпочиваючі.

Спостерігаючи тренування юних бразільських футболістів, ми зрозуміли, звідки в них така висока індивідуальна техніка. Той, хто тренуватиметься роками на піску, не може не стати технічним футболістом.

Цей пляж є кузнею бразільських футбольних талантів. Саме сюди періодично приходять тренери провідних команд і відбирають собі майже цілком готових гравців. Тренери знають, що з ними вже не доведеться працювати над технікою. А це дуже важливо, бо тоді можна більше приділити часу тактиці. Знають і юні гравці, що тренери не звернуть на них уваги, якщо вони не продемонструють справді високу техніку. Саме тому вони і працюють над нею, обравши для цього найважчі умови. Цим шляхом ішли всі кумири хлопчиків, ним ідуть і вони, не знаючи втоми і зневіри. Адже справа варта заходу. Футбол – чудовий бізнес. Заради нього можна і постраждати. Це в Бразілії знають навіть діти.

Після Ріо-де-Жанейро столиця Уругваю – Монтевідео здалась нам невеликим, затишним містом. Я був радий, що Бразілія залишилась позаду, бо мав на це особисту причину. Там я виступав під номером «9», хоч грав третього півзахисника. Все ж дев’ятка на футболці багато до чого зобов’язує, і в ролі центрального нападаючого я так вимотався, що нетерпляче ждав переїзду до Уругваю, де тренери обіцяли залишити мене самим собою.