На футбольних меридіанах

Але цьому не судилося бути. Хоч ми і перемогли англійців у повторному матчі, але потім нас чекало жорстоке розчарування. Ми програли збірній Швеції – і це був кінець усьому. Тій самій Швеції, різні команди якої ми перемагали систематично, раз у раз, на своїх та її полях. І справа не в тому, що збірна Швеції була посилена кількома обстріляними і загартованими в футбольних битвах професіоналами. Адже за десять днів ми провели п’ять вкрай важких матчів, а виставити проти шведів запасних гравців наші тренери не наважились. Вони вважали, що ми вже обстрілялись у битвах чемпіонату, а запасні цієї короткої, але важливої школи не пройшли. Щодо нас, гравців основного складу, то нам здавалось, що ми фізично «витягнемо» і цю гру. Можливо, це була наша друга стратегічна помилка. В усякому разі після цієї гри шведи самі говорили, що більше за все боялися побачити в команді росіян свіжих гравців, які зуміють їх «перебігати», і коли цього не сталося, вони ще до матчу зрозуміли, що хмара пройде над їх головою, не проливши ні краплини. Треба одверто сказати, що ми, гравці збірної, самі багато в чому були винні. В запалі боротьби, в тому нервовому стані, в якому ми перебували в ті дні, в палкому бажанні відстояти своє високе місце в міжнародному футболі, ми щиро вірили, що витримаємо напруження матчу з шведами, і запевняли в цьому тренерів. Але не витримали. Переоцінили свої сили, хоч зробили все можливе і боролись як могли за перемогу до кінця. Отже, по суті ми самі винесли собі вирок, забувши, що спорт не терпить переоцінки власних сил і недооцінки сил суперника. Цю науку кожен з нас, напевне, запам’ятає на все життя. Можливо, так і не сталося б, якби наш запас був на рівні. Але Фалін і Апухтін, яких випустили на другий матч з англійцями, зіграли блідо, і це примусило нас взяти на себе тягар, який був уже не під силу.

Тим часом команди вибували з дальшої боротьби одна за одною. Зрештою їх залишилося чотири. Потім бразільці розбили французів, а шведи – західнонімецьку збірну. У фінальному матчі шведи кілька хвилин були навіть чемпіонами світу. Адже вони першими відкрили рахунок. Та це було все, що вони могли зробити. Південноамериканці виграли у них і стали володарями титулу чемпіона світу. Тільки-но пролунав фінальний свисток, як вони кинулися один одному на шию і почали плакати, як діти. То були і сльози великої радості від цілком заслуженої перемоги, і сльози людей, які знесиліли в титанічній футбольній битві, і сльози щастя фаворитів, яких чекають на батьківщині щедрі винагороди. А це становить головну мету професіоналів, які приходять у футбол, щоб забезпечити собі пристойне життя.

А ми заздрили тільки одному – бразільці повернуться додому як щасливі посланці своєї батьківщини, довір’я якої вони цілком виправдали. Тільки той, хто повертається з порожніми руками, може зрозуміти наш настрій, коли ми вирушили додому. Сумно було на душі, соромно і боляче. Тоді ми ще не знали, що футбольна битва в Парижі… Та про неї далі. А поки що хочеться дещо розповісти про найкращих гравців чемпіонату.

11

Кілька слів про тих бразільських футболістів, яких я особисто вважаю найсильнішими.

Насамперед, про Діді. Він виступав під номером десять, але виконував обов’язки центрального півзахисника і був диригентом зіграного ансамблю нападаючих збірної Бразілії.

Діді – середній на зріст, худий, дуже легкий і рухливий, його обличчя зосереджене і цим він ніби підкреслює, що ставиться до гри надзвичайно серйозно. Він, здається, був найстаршим в команді Бразілії, і я бачив, що всі його дуже поважають.

Діапазон гри Діді дуже широкий. Він любить простір і вміло маневрує на ньому. Часто перебуваючи в тиловій зоні, звідки він починає атаку своїми тонкими передачами, Діді встигає вийти і на передній рубіж нападу, щоб при нагоді виконати завершальний удар. Наші любителі футбола зрозуміють, чому саме мені особливо імпонувала гра Вальдіра Нерейри, відомого спортивному світу під іменем Діді. Щоб портрет цього видатного футболіста був завершений, мені лишається додати, що саме Діді продемонстрував нам великі можливості різаного удару і буквально вразив своєю феноменальною технікою. За весь наш матч я помітив у нього лише дві помилки.

Нарешті, манера гри Діді характерна ще однією, на мою думку, виключно цікавою рисою. Він майже ніколи не дивиться туди, куди пасуватиме, і в глядача створюється враження, що він не бачить, а відчуває всіх своїх партнерів, точно знаючи, хто де знаходиться, куди хто вийде, і тому безпомилково адресує м’ячі.

І об’єкт для своїх передач він обирає не так, як ми звикли це звичайно робити. Він посилає м’яча туди, звідки можна виконати небезпечний удар, або туди, звідки можна зробити його через хід. Тому і говорять, що Діді грає, як шахіст: він бачить на хід, на два вперед.