На футбольних меридіанах

У 1954 році ми відставали від європейців у фізичній підготовці. Перед останнім чемпіонатом ми постаралися усунути цей недолік. Тренер Пауло Аматаль, який відповідав за цю частину нашої тренувальної роботи, виявився суворим, навіть безжалісним керівником, але поступово все стало на своє місце.

Велику увагу ми приділяли вмінню вести м’яч і бити його зовнішньою стороною бутсів. Так значно легше вивести з рівноваги атакуючого противника, приховати від нього свої наміри. Але тільки гнучкі кісточки допомагають футболістові опанувати це вміння, а для цього треба працювати, працювати і працювати…»

До того, що розповів Діді, коментарі, як кажуть, зайві.

Велике враження справила на мене і гра Вава. Він метис, але шкіра його майже зовсім темна. Вава теж середній на зріст. На відміну від Діді має справді атлетичну будову. В побуті це дуже весела, життєрадісна людина, яка добре знає музику і може тішитись нею цілими годинами. В центрі поля Вава діє трохи ліниво. Але як чудово і несподівано він вміє відкритись і який небезпечний на штрафному майданчику! Крім того, він однаково добре б’є обома ногами і тому не витрачає зайвого часу на підкатку м’яча під сильну ногу. Вава любить зміщуватись вліво, щоб потім іти назустріч м’ячу, який йому «виріже» Гаррінча. Він не любить наздоганяти м’яч і, навпаки, охоче зустрічає його. Між іншим, Вава єдиний з усіх бразільських нападаючих іде на воротаря так, як свого часу це робив Михайло Коман. І досить воротареві припустити хоч найменшу помилку, як він негайно скористається з неї.

Те, як Вава забив нам другий гол, навело мене на одну думку. Ми знали, що він сильний гравець і пильнували його особливо старанно. І все-таки він вийшов переможцем у боротьбі з нашими захисниками. Сталося це так.

Гаррінча, позбавившись опіки Бориса Кузнецова, нашого лівого захисника, пройшов на великій швидкості до самої лицьової лінії і здійснив простріл. М’яч летів приблизно на висоті метра. Вава в момент прориву «семірки» був десь у секторі лівого півсереднього. Здавалось, що передача Гаррінчі не має до нього ніякого відношення. Але в останню мить він встиг вискочити з-за спини Крижевського і забив гол з дуже близької відстані. Так він забивав і інші свої м’ячі.

І мені спало на думку, що партнерам вдалося так майстерно виконати цю комбінацію лише завдяки тому, що вони діяли згідно з стандартними положеннями, про які я вже згадував раніше. Очевидно, ці положення були ними опрацьовані, вивчені і продумані до таких дрібних деталей, що Гаррінча не треба було шукати очима Вава, а той не сумнівався, що Гаррінча в разі прориву дасть йому м’яч на такій висоті, такої сили, під таким-от кутом тощо. Інакше просто неможливо пояснити, як усе було розіграно буквально з неймовірною точністю. А якщо це так, то ми ще раз можемо зробити висновок про корисність стандартних положень, які полегшують дії кожної команди і ставлять в скрутне становище іншу.

Правий крайній команди Бразілії Гаррінча – досить незвичайна фігура на футбольному полі. Той, хто не знає його і судитиме тільки по його зовнішньому вигляду, ніколи не повірить, що він футболіст. Він низький на зріст, дуже припадає при ходінні на одну ногу, якийсь незграбний і асиметричний. Ноги Гаррінча криві. В дитинстві вони нагадували літеру «х». Лікарі запевняли, що він взагалі не ходитиме.

Але він навчився ходити. Навчився і бігати, хоч для цього доводилося прямо з шкіри лізти. Хлопчик часто впадав у відчай, але знов і знов тренувався, аж поки не став бігати так швидко, що в нього з’явилась надія стати навіть футболістом. А далі він зростав, як усі бразільські хлопчики – футбол на піску, на траві, на твердому грунті, футбол вранці і ввечері. Він виходив на тренування з першим променем сонця і нерідко давав собі відпочинок тільки тоді, коли наставала темрява. Таку наполегливість він пояснює просто: нарадився і зростав у дуже бідній сім’ї і не хотів пройти крізь життя жебраком. Юнак вирішив, що тільки футбол забезпечить йому повне благополуччя, і відважився на одчайдушну працю, аби тільки перемогти своє природне каліцтво і стати справжнім футболістом. І він досяг своєї мети.

Поступово його матеріальне становище стало настільки хорошим, що він дозволив собі не тільки одружитись, але й завести «півкоманди» дітей. У 23 роки в Гаррінча вже було п’ять дочок і під час мого другого перебування в Бразілії він сказав, що мріє коли-небудь мати хоч одного сина.

Перед виходом на поле він, звичайно, нервує. Але опинившись у бойовій обстановці, буквально на очах стає невпізнанним. На його обличчі з’являється та посмішка, яка виводить з себе всіх захисників. Цією посмішкою Гаррінча немов говорить захисникові, що він не боїться його, відчуває свою повну перевагу, що знає тисячі різних прийомів, з якими захисник нічого не вдіє, і що він не грає, а бавиться. І ця самовпевненість спочатку дратує суперників Гаррінча, а потім збиває їх з пантелику.