На футбольних меридіанах

Поступово ініціатива переходить до автозаводців. Всю силу волі, всю майстерність, все полум’я палких спортивних сердець вклали вони у вирішальний матч, і це швидко помітили всі присутні.

Дивлюсь на Соловйова. Він кусає губи, щось собі шепоче, забуваючи про сусідів, жестикулює. Його обличчя передає все, що переживає тренер. То воно відбиває відчай, то на ньому спалахує надія, то з очей ллється радість, щоб через мить розтанути в іронічному виразі. Мабуть те саме відбивається і в мене на обличчі, коли я дивлюся на поле. А там вирують пристрасті. Перший тайм, хоч він і пройшов під знаком переваги чемпіона, закінчився мирно. І це добре для обох команд, бо в такій зустрічі навіть єдиний гол нерідко стає і останнім.

Другий тайм почався навальними атаками москвичів. Протягом п’ятнадцяти хвилин вони тиснули на позиції «Динамо» так, що, здавалось, от-от Макарову доведеться витягати м’яча з сітки. І це сталося. Після подачі кутового Метревелі в високому стрибку оволодів м’ячем, що пройшов над Макаровим, і спокійно послав його в ворота киян. Пізніше Олег пояснив, нам, чому він трохи запізнився з стрибком. М’яч потрапив у проміння прожекторів, і воротар на якусь долю секунди перестав бачити його. Але тоді ми цього не знали. Бачили тільки, що м’яч у сітці, а наші гравці, похнюпившись, ідуть до центра поля. Десятки тисяч глядачів скочили з місць, вітаючи великий успіх своїх земляків.

Гра триває. Кілька хвилин динамівці не можуть отямитись, в їхніх діях відчувається деяка розгубленість. Нарешті бойовий дух повертається до хлопців. Кияни переходять в рішучий наступ, розуміючи, що втрачати їм уже нічого. Особливо пожвавились дії моїх товаришів, коли на полі з’явився Каштанов. Ось він уже б’є по воротах, але Глухотко на місці. Згодом він створює нову гольову ситуацію, та м’яч летить за лицеву лінію. Кутовий…

Майже вся динамівська команда опиняється біля воріт «Торпедо», і майже всі автозаводці кидаються на захист своїх воріт. Кутовий подає Лобановський. Робить він це, як завжди, віртуозно, як ніхто зараз в країні не може цього зробити. М’яч відскакує до Турянчика. Той, падаючи на спину, в акробатичному стрибку забиває гол, який може зробити честь найкращому нападаючому. Тепер уже кияни один одного обнімають, цілуються. 1:1. Нічия, рівнозначна перемозі! Нічия, яка позбавляє торпедівців останніх шансів на оволодіння завітним золотом. І вони це теж розуміють, хоч мають попереду ще дві гри. Тепер у нас 42 очка і два матчі в запасі, у них – 39 очок, у «Спартака» – 38, у ЦСКА – 35, у «Локомотива» – 36.

– Ну що ж, – каже капітан автозаводців Валентин Іванов, потиснувши руки суддям і обертаючись до нашого капітана Віктора Каневського, – все ясно. Поздоровляю з великою перемогою.

І на очах всього стадіону цілує Віктора.

Так, усе ясно! Ми тепер майже цілком певні, що титул чемпіонів країни вперше завоює не московська команда – вперше за двадцять п’ять чемпіонатів Радянського Союзу. Але на всякий випадок нам потрібні ще два очка. Толі навіть теоретично нас не зможе наздогнати жодна команда.

Коли ми повернулися до Києва, де мали грати знову з «Авангардом», нам не раз доводилось чути:

– Та й чого вам хвилюватись. Харків’яни ж наші земляки. Невже вони не розуміють становища, невже не віддадуть два очка!

Ми тільки розводили руками. Звідки така наївність? Хіба в радянському спорті можливі компроміси з совістю, з поняттям спортивної честі? Ні, ми знали, що харків’яни не складуть зброї, не подарують нам два очка, як не подарували б їх і ми. Якщо ти справді сильний, доведи це на ділі. А різні комбінації – це не для радянських спортсменів.

У день матчу ми побачили, що наші прихильники почали «боліти» по-новому. Вони з’явились на стадіон, з транспарантами і закликами, написаними білими літерами на червоних полотнищах. «Тільки перемога!», «Динамівці, давайте золото!» – читали ми над трибунами.

Кияни підтримували нас. А москвичі прагнули морально підтримати… харків’ян. Перед самою грою на їх адресу надійшла телеграма від торпедівців, в якій вони закликали футболістів «Авангарда» перемогти нас. Якби так сталося, торпедівці могли б ще зрівнятись з нами в заключному турі при умові, що ми і в ньому зазнали б поразки. Звичайно, на такий збіг обставин важко розраховувати, але ж, як відомо, в сцорті все трапляється. Ось чому автозаводці надіслали саме таку телеграму.

Матч ми звели внічию – 0:0. Виходячи на гру, ми не знали, що в Ташкенті торпедівці програють «Пахтакору» – грозі фаворитів передостанню свою зустріч з рахунком 0:1. Отже нам залишалось боротись і з харків’янами на повну силу. Але наші земляки знову продемонстрували винятково чіткий захист.