Читаем На футбольних меридіанах полностью

Поступово ініціатива переходить до автозаводців. Всю силу волі, всю майстерність, все полум’я палких спортивних сердець вклали вони у вирішальний матч, і це швидко помітили всі присутні.

Дивлюсь на Соловйова. Він кусає губи, щось собі шепоче, забуваючи про сусідів, жестикулює. Його обличчя передає все, що переживає тренер. То воно відбиває відчай, то на ньому спалахує надія, то з очей ллється радість, щоб через мить розтанути в іронічному виразі. Мабуть те саме відбивається і в мене на обличчі, коли я дивлюся на поле. А там вирують пристрасті. Перший тайм, хоч він і пройшов під знаком переваги чемпіона, закінчився мирно. І це добре для обох команд, бо в такій зустрічі навіть єдиний гол нерідко стає і останнім.

Другий тайм почався навальними атаками москвичів. Протягом п’ятнадцяти хвилин вони тиснули на позиції «Динамо» так, що, здавалось, от-от Макарову доведеться витягати м’яча з сітки. І це сталося. Після подачі кутового Метревелі в високому стрибку оволодів м’ячем, що пройшов над Макаровим, і спокійно послав його в ворота киян. Пізніше Олег пояснив, нам, чому він трохи запізнився з стрибком. М’яч потрапив у проміння прожекторів, і воротар на якусь долю секунди перестав бачити його. Але тоді ми цього не знали. Бачили тільки, що м’яч у сітці, а наші гравці, похнюпившись, ідуть до центра поля. Десятки тисяч глядачів скочили з місць, вітаючи великий успіх своїх земляків.

Гра триває. Кілька хвилин динамівці не можуть отямитись, в їхніх діях відчувається деяка розгубленість. Нарешті бойовий дух повертається до хлопців. Кияни переходять в рішучий наступ, розуміючи, що втрачати їм уже нічого. Особливо пожвавились дії моїх товаришів, коли на полі з’явився Каштанов. Ось він уже б’є по воротах, але Глухотко на місці. Згодом він створює нову гольову ситуацію, та м’яч летить за лицеву лінію. Кутовий…

Майже вся динамівська команда опиняється біля воріт «Торпедо», і майже всі автозаводці кидаються на захист своїх воріт. Кутовий подає Лобановський. Робить він це, як завжди, віртуозно, як ніхто зараз в країні не може цього зробити. М’яч відскакує до Турянчика. Той, падаючи на спину, в акробатичному стрибку забиває гол, який може зробити честь найкращому нападаючому. Тепер уже кияни один одного обнімають, цілуються. 1:1. Нічия, рівнозначна перемозі! Нічия, яка позбавляє торпедівців останніх шансів на оволодіння завітним золотом. І вони це теж розуміють, хоч мають попереду ще дві гри. Тепер у нас 42 очка і два матчі в запасі, у них – 39 очок, у «Спартака» – 38, у ЦСКА – 35, у «Локомотива» – 36.

– Ну що ж, – каже капітан автозаводців Валентин Іванов, потиснувши руки суддям і обертаючись до нашого капітана Віктора Каневського, – все ясно. Поздоровляю з великою перемогою.

І на очах всього стадіону цілує Віктора.

Так, усе ясно! Ми тепер майже цілком певні, що титул чемпіонів країни вперше завоює не московська команда – вперше за двадцять п’ять чемпіонатів Радянського Союзу. Але на всякий випадок нам потрібні ще два очка. Толі навіть теоретично нас не зможе наздогнати жодна команда.

Коли ми повернулися до Києва, де мали грати знову з «Авангардом», нам не раз доводилось чути:

– Та й чого вам хвилюватись. Харків’яни ж наші земляки. Невже вони не розуміють становища, невже не віддадуть два очка!

Ми тільки розводили руками. Звідки така наївність? Хіба в радянському спорті можливі компроміси з совістю, з поняттям спортивної честі? Ні, ми знали, що харків’яни не складуть зброї, не подарують нам два очка, як не подарували б їх і ми. Якщо ти справді сильний, доведи це на ділі. А різні комбінації – це не для радянських спортсменів.

У день матчу ми побачили, що наші прихильники почали «боліти» по-новому. Вони з’явились на стадіон, з транспарантами і закликами, написаними білими літерами на червоних полотнищах. «Тільки перемога!», «Динамівці, давайте золото!» – читали ми над трибунами.

Кияни підтримували нас. А москвичі прагнули морально підтримати… харків’ян. Перед самою грою на їх адресу надійшла телеграма від торпедівців, в якій вони закликали футболістів «Авангарда» перемогти нас. Якби так сталося, торпедівці могли б ще зрівнятись з нами в заключному турі при умові, що ми і в ньому зазнали б поразки. Звичайно, на такий збіг обставин важко розраховувати, але ж, як відомо, в сцорті все трапляється. Ось чому автозаводці надіслали саме таку телеграму.

Матч ми звели внічию – 0:0. Виходячи на гру, ми не знали, що в Ташкенті торпедівці програють «Пахтакору» – грозі фаворитів передостанню свою зустріч з рахунком 0:1. Отже нам залишалось боротись і з харків’янами на повну силу. Але наші земляки знову продемонстрували винятково чіткий захист.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Академик Императорской Академии Художеств Николай Васильевич Глоба и Строгановское училище
Академик Императорской Академии Художеств Николай Васильевич Глоба и Строгановское училище

Настоящее издание посвящено малоизученной теме – истории Строгановского Императорского художественно-промышленного училища в период с 1896 по 1917 г. и его последнему директору – академику Н.В. Глобе, эмигрировавшему из советской России в 1925 г. В сборник вошли статьи отечественных и зарубежных исследователей, рассматривающие личность Н. Глобы в широком контексте художественной жизни предреволюционной и послереволюционной России, а также русской эмиграции. Большинство материалов, архивных документов и фактов представлено и проанализировано впервые.Для искусствоведов, художников, преподавателей и историков отечественной культуры, для широкого круга читателей.

Георгий Фёдорович Коваленко , Коллектив авторов , Мария Терентьевна Майстровская , Протоиерей Николай Чернокрак , Сергей Николаевич Федунов , Татьяна Леонидовна Астраханцева , Юрий Ростиславович Савельев

Биографии и Мемуары / Прочее / Изобразительное искусство, фотография / Документальное
Образы Италии
Образы Италии

Павел Павлович Муратов (1881 – 1950) – писатель, историк, хранитель отдела изящных искусств и классических древностей Румянцевского музея, тонкий знаток европейской культуры. Над книгой «Образы Италии» писатель работал много лет, вплоть до 1924 года, когда в Берлине была опубликована окончательная редакция. С тех пор все новые поколения читателей открывают для себя муратовскую Италию: "не театр трагический или сентиментальный, не книга воспоминаний, не источник экзотических ощущений, но родной дом нашей души". Изобразительный ряд в настоящем издании составляют произведения петербургского художника Нади Кузнецовой, работающей на стыке двух техник – фотографии и графики. В нее работах замечательно переданы тот особый свет, «итальянская пыль», которой по сей день напоен воздух страны, которая была для Павла Муратова духовной родиной.

Павел Павлович Муратов

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / История / Историческая проза / Прочее