НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Я заборгував доволі багато за нове обладнання на фабриці.

— Усе сплачено.

— І я маю дев’ять тисяч?

— І ранчо,— підтвердив Лі.— Можна спробувати продати льодову фабрику.

Обличчя Адама напружилося, і заціпеніла усмішка сповзла.

— Я й далі вірю, що ідея працюватиме. Це просто низка нещасливих збігів. Я залишаю фабрику собі. Холод зберігає продукти. Крім того, фабрика дає невеличкий прибуток. Можливо, я щось вигадаю.

— Спробуй вигадати таке, що не потребує грошей,— порадив Лі.— Мені буде шкода розлучатися з газовою плитою.

3

Близнюки сприйняли провал Адамового проекту близько до серця. Їм уже виповнилося п’ятнадцять років, вони звикли вважатися синами багатого чоловіка, і це почуття було нелегко втратити. Якби вся ця історія не мала відтінку балагану, їм було б не так важко. Вони з жахом згадували величезні плакати на товарних вагонах. Якщо бізнесмени потішалися з Адама, старші школярі були значно жорстокіші. Вони негайно почали називати хлопців «Арон і Кел Салат» або просто «Салатний Качан».

Арон обговорив свою проблему з Аброю.

— Тепер усе буде інакше,— сказав він дівчині.

Абра виросла красунею. Груди в неї піднімалися на дріжджах юності, обличчя випромінювало спокій і тепло вроди. Вона вже була не просто гарненька дівчинка, а сильна і впевнена жінка.

Вона подивилася на його стурбоване обличчя і спитала:

— Чому ж усе буде інакше?

— Ну, по-перше, гадаю, тому що ми бідні.

— Тобі так чи інакше довелось би працювати.

— Ти ж знаєш, що я хочу вступати до коледжу.

— І вступай. Я тобі допомагатиму. Твій батько втратив усі свої гроші?

— Не знаю. Так кажуть.

— Хто каже? — спитала Абра.

— Ну, всі. Мабуть, тепер твої батьки не схочуть, щоб ти за мене йшла.

— Тоді я їм про це і не скажу,— відповіла Абра.

— Ти дуже впевнена в собі.

— Так,— підтвердила вона.— Я дуже впевнена в собі. Ти мене поцілуєш?

— Просто отут? Просто на вулиці?

— А чому б ні?

— Усі побачать.

— Я й хочу, щоб усі побачили,— сказала Абра.

— Ні,— заперечив Арон.— Не люблю виставлятися напоказ.

Абра стала перед ним і зупинила його.

— Слухай-но, добродію. Негайно цілуй мене.

— Навіщо?

— Щоб усі знали,— промовила вона чітко,— що я — місіс Салатний Качан.

Арон ніяково цьомнув її в щоку і потягнув за руку, щоб вона стала знову поруч.

— Може, я сам мушу порвати з тобою,— сказав він.

— Що це ти вигадав?

— Бачиш, я тепер тобі не пара. Тепер я просто ще один злидар. Гадаєш, я не помічаю, як перемінився до мене твій батько?

— Ти просто здурів.

Абра трохи насупилася, оскільки вона також бачила зміни у ставленні свого батька.

Вони зайшли до кондитерської містера Белла і сіли за столик. Того року всі божеволіли за тоніком з селери. За рік до того у моді була шипучка з коренеплодів на мускатному маслі з морозивом.

Абра легенько помішувала бульбашки соломинкою і думала, як змінився її батько після невдачі з салатом. Він сказав їй: «Може, розумніше буде зустрічатися з кимсь іншим для різноманіття?» — «Але ж я заручена з Ароном».— «Заручена! — пирхнув він.— Відколи це діти заручаються? На ньому світ не зійшовся клином».

І ще їй пригадалося, як останнім часом батьки заговорювали про відповідність сімей, а якось натякнули, що деякі люди не можуть назавжди приховати скандал. Це почалося лише тоді, коли Адам, як гадалося, втратив усі свої гроші.

Абра перехилилася через столик.

— Знаєш, те, що ми могли б зробити, настільки просто, що тобі стане смішно.

— Що саме?

— Ми могли б утекти на ранчо твого тата. Мій каже, що земля там просто чудова.

— Ні,— швидко відповів Арон.

— Чому ж ні?

— Я не збираюся ставати фермером, а ти — жінкою фермера.

— Я збираюся стати жінкою Арона, ким би він не був.

— Я не збираюся відрікатися від коледжу.

— Я тобі допоможу,— повторила Абра.

— І де ж ти візьмеш гроші?

— Украду,— відповіла Абра.

— Я хочу виїхати з цього міста,— простогнав Арон.— Усі з мене кепкують. Я не можу цього винести.

— Все скоро минеться.

— Ні, не минеться. Я не хочу тут лишатися ще на два роки до закінчення школи.

— Ти хочеш поїхати від мене, Ароне?

— Ні. Якого дідька він поліз у справи, на яких не тямиться? Господи! Я його ненавиджу.

— Ароне! — суворо застерегла Абра.— Не смій так говорити!

— Звідки я знаю, чи не набрехав він мені про матір?

Обличчя Абри спалахнуло.

— Тебе слід відлупцювати,— сказала вона.— Якби не люди отут, я б сама тебе відшмагала,— вона подивилася на його прегарне обличчя, зараз спотворене люттю і відчаєм, і раптово перемінила тактику.— А чому б тобі не спитати у нього про матір? Просто підійди і спитай.

— Не можу, я ж обіцяв тобі.

— Ти обіцяв лише не казати про те, що чула я.

— Але ж, якби я спитав, він схотів би знати, де я почув.

— Гаразд,— вигукнула вона.— Ти — балувана дитина. Я звільняю тебе від твоєї обіцянки. Іди і питай.

— Не знаю, чи я справді хочу.

— Іноді я ладна тебе вбити. Але Ароне — я так тебе кохаю. Я так тебе кохаю.

З високих дзиґликів біля стійки з газованкою почулися смішки. Абра й Арон говорили на підвищених тонах, і їх почули однолітки. Арон почервонів, на очі навернулися сердиті сльози. Він вибіг з кондитерської і помчав вулицею.