НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Келе,— почав Лі,— я думав про це незліченні години, але й досі не знаю. Вона — якась загадка. Мені здається, що вона не така, як інші люди. Їй чогось бракує. Доброти, можливо, або совісті. Можна зрозуміти людей, тільки коли їх відчуваєш у собі. А її я не відчував. Варто мені про неї подумати, як усі почуття поринають у темряву. Я не знаю, чого вона хотіла, чого прагнула. Її переповнювала ненависть, але чому і до чого, просто не уявляю. Це загадка. Й ота її ненависть була нездорова. В ній не було злості. Вона була безсердечна. Не знаю, чи варто мені так з тобою говорити.

— Я мушу знати.

— Навіщо? Хіба тобі не було легше, поки ти не знав?

— Було. Але тепер я не можу зупинитися.

— Маєш рацію,— погодився Лі.— Коли перша невинність минає, зупинитися вже неможливо,— якщо ти не лицемір і не дурень. Але мені більше нема чого тобі сказати, бо я більше нічого не знаю.

— Тоді розкажи мені про батька,— попросив Кел.

— Це можна,— сказав Лі й ненадовго замовкнув.— Сподіваюся, нас ніхто не чує. Говори тихіше.

— Розкажи мені про нього,— повторив Кел.

— Гадаю, твій батько перебільшено має в собі все те, чого бракує його дружині. На мій погляд, його доброта і совість настільки великі, що майже стають недоліками. Вони призводять його до помилок, заважають йому.

— Що він робив, коли вона його покинула?

— Він помер,— сказав Лі.— Він рухався, але був мертвий. Лише нещодавно він наполовину повернувся до життя.

Лі побачив на обличчі Кела якийсь дивний, новий вираз. Очі у нього широко розплющилися, а рот, зазвичай міцно стиснутий, пом’якшав. У цьому обличчі, попри Келову смаглявість, Лі вперше побачив риси Адама. Плечі у Кела трохи тремтіли, як м’яз, що надто довго перебував у напрузі.

— Що з тобою, Келе? — спитав Лі.

— Я люблю його,— відповів Кел.

— Я також його люблю,— сказав Лі.— Не думаю, що я міг би так довго з вами бути, якби не любив його. Він не розумний у житейському сенсі, але дуже хороший. Можливо, найкращий з усіх, кого я знаю.

Кел різко підвівся.

— Добраніч, Лі.

— Ні, зачекай трохи. Ти комусь розказував?

— Ні.

— Тільки не Арону — хоча йому б ти не сказав.

— А раптом він довідається?

— Тоді тобі доведеться стати поруч і підтримувати його. Ще не йди. Коли ти звідси підеш, можливо, ми вже ніколи не зможемо поговорити. Можливо, ти незлюбиш мене за те, що я знаю правду. Скажи мені ось що — ти ненавидиш свою мати?

— Так,— відповів Кел.

— Я хотів знати. Не думаю, що твій батько її колись ненавидів. Він лише тужив.

Кел потягся до дверей — повільно, обережно. Він засунув руки глибоко в кишені.

— Це як ти сказав про розуміння людей. Я її ненавиджу, бо знаю, чому вона пішла. Я знаю — бо частина її є в мені,— він похилив голову, й у голосі звучав відчай.

Лі підскочив.

— Припини негайно! — наказав він.— Чуєш мене? Не дай Боже я тебе на цьому ще впіймаю! Звісно, в тобі це може бути. Як і в кожній людині. Але ти маєш і інше. Ану дивися мені в очі! Дивися на мене!

Кел підвів голову і стомлено промовив:

— Чого тобі треба?

— В тобі є і інший бік. Слухай мене! Ти б і не заморочувався, якби не було того іншого. Не смій іти найлегшим шляхом. Надто просто виправдовуватися своїм родоводом. І думати про таке не смій! А тепер уважно подивися на мене і запам’ятай як слід. Хай що ти зробиш, це зробиш тільки ти сам — а не твоя мати.

— Ти віриш у це, Лі?

— Так, я в це вірю, і тобі теж краще повірити, інакше я переламаю тобі всі кістки.

Коли Кел пішов, Лі знову сів у своє крісло.

— Хотів би я знати,— покаянно подумав він,— що сталося з моєю орієнтальною стриманістю.

4

Відкриття Кела стосовно матері було не стільки новиною, скільки підтвердженням. Протягом довгого часу він знав без подробиць, що існує якась хмара. І його реакція була двобічна. Він відчував мало не задоволення від влади свого знання, міг оцінювати вчинки і вирази, міг інтерпретувати туманні натяки, міг занурюватися в минуле і упорядковувати його. Але все це не компенсувало болю, якого це знання завдавало.

Тіло Кела перебудовувалося і дорослішало, і його гойдали мінливі вітри отроцтва. Однієї миті він був захоплений, чистий і відданий, другої — качався у бруді, третьої — корчився від сорому і поставав знову захопленим і відданим.

Його відкриття загострило всі емоції. Йому здавалося, що він один такий на всьому світі, з такою спадковістю. Він не міг до кінця повірити Лі, як і не усвідомлював, що інші хлопці проходять через те саме.

Цирк у Кейт залишився з ним. Одної миті пам’ять запалювала його тіло чоловічим вогнем, а наступної його нудило від огиди і ненависті до тих спогадів.

Він уважніше придивлявся до Адама і бачив у ньому, ймовірно, більше смутку і зневіри, ніж було насправді. І знову в Кела зростала пристрасна любов до батька і бажання захистити його, винагородити за все, що той вистраждав. У надчутливій душі самого Кела ті страждання відчувалися нестерпними. Він якось випадково увійшов до ванної, коли Адам мився, побачив потворний шрам від кулі та спитав мимоволі:

— Тату, що це за шрам?

Рука Адама метнулася, ніби бажаючи прикрити шрам.