НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— У вітальні якесь сміття. Прибери його. Анна не прибрала у себе в кімнаті. Зроби їй ще одне попередження. Скажи, що це вже останнє. Єва щось надто розійшлася вчора увечері. Я з нею розберуся. А ще, Джо, скажи кухарю, що коли він знову подасть моркву на цьому тижні, хай пакує речі. Чуєш мене?

Бубоніння з-за дверей повторилося.

— Це все,— промовила Кейт.— Брудні свині! — Це вже собі під ніс.— Вони б згнили, якби я їх не пильнувала. Піди принеси тацю з чаєм.

Коли Кел відчинив двері, спальня була порожня. Він заніс тацю до прибудови й обережно поставив на столик для читання. Таця була велика, срібна, на ній стояв олов’яний заварний чайник, дві тонесенькі білі чашки, цукор, вершки і відкрита коробка шоколадних цукерок.

— Розлий чай,— звеліла Кейт.— У мене руки болять.— Вона поклала собі в рот цукерку, з’їла її і провадила.— Я помітила, як ти роздивлявся цю кімнату. Світло ріже мені очі. Я прихожу сюди відпочити.

Вона побачила, як Кел кинув швидкий погляд на її очі, й повторила жорстко й рішуче:

— Світло ріже мені очі. А в чому справа? Ти не хочеш чаю?

— Ні, мем. Я не люблю чай.

Вона тримала тоненьку чашечку забинтованими пальцями.

— Гаразд. То що тобі треба?

— Нічого, мем.

— Просто хотів на мене подивитися?

— Так, мем.

— І що, задоволений?

— Так, мем.

— Який у мене вигляд? — вона криво посміхнулася, показавши гострі дрібні зуби.

— Гарний.

— Я мала б здогадатися, що ти правди не скажеш. Де твій брат?

— У школі, мабуть, або вдома.

— Як він?

— Схожий на вас.

— Он як? А за характером?

— Він хоче стати священиком,— сказав Кел.

— Думаю, так і мусить бути — зовні схожий на мене, а хоче стати священиком. Чоловік може завдати чимало шкоди церкві. Коли чоловік приходить сюди, він насторожі. Але у церкві чоловіка видно наскрізь.

— Він серйозно до цього ставиться.

Кейт подалася до нього, і на її обличчі з’явився жвавий інтерес.

— Налий мені чаю. Твій брат зануда?

— Він хороший.

— Я питаю, чи він зануда.

— Ні, мем.

Вона відкинулася назад і піднесла чашку до губ.

— Як там твій батько?

— Я не хочу говорити про нього.

— Не хочеш? Отже, він тобі подобається?

— Я його люблю,— відповів Кел.

Кейт пильно на нього подивилася, і її здавив якийсь дивний спазм — в грудях боляче стиснулося. Але вона не подала виду й опанувала себе.

— Невже ти не хочеш цукерки? — спитала вона.

— Хочу, мем. Чому ви те зробили?

— Чому я зробила що?

— Чому ви стріляли в мого тата і втекли від нас?

— А він тобі не розказав?

— Ні. Він нам не розказав.

Вона торкнулася однією рукою другої і тут-таки відсмикнула, немов дотик їх обпалив.

— Твій батько колись приводив у дім якихось... дівчат або молодих жінок?

— Ні,— відповів Кел.— Навіщо ви стріляли в нього і втекли?

Щоки у Кейт затверділи, а губи витягнулися в лінію, немов до роботи узявся цілий набір м’язів. Вона підвела голову, очі були холодні й порожні.

— Ти говориш, як дорослий,— промовила вона,— але недостатньо дорослий. Може, краще б ти побіг погратися — і витер собі ніс.

— Іноді я експериментую на своєму браті,— сказав Кел.— Принижую його. Довожу до сліз. Він не розуміє, як я це роблю. Я кмітливіший за нього. Я не хочу цього робити. Мене від цього нудить.

Кейт провадила, ніби це були її власні слова:

— Вони вважали себе такими розумними. Дивилися на мене і гадали, що все про мене знають. Але я всіх обдурювала. Я обдурювала всіх до єдиного. А коли вони вважали, що можуть наказувати мені, що робити,— от тоді я обдурювала їх найкраще. Тоді, Карле, я обдурювала їх як слід.

— Мене звуть Калеб,— сказав Кел.— Калеб дістався до Землі Обіцяної. Так говорить Лі, так сказано в Біблії.

— Отой китаєць! — І Кейт далі заговорила з жаром.— Адам думав, що я йому належу. Коли мене побили, переламали всю, він мене забрав до себе, піклувався про мене, готував мені їсти. Він намагався цим прив’язати мене до себе. Так можна прив’язати більшість людей. Вони вдячні, вони у боргу, а це найгірший вид кайданів. Але мене ніхто не може затримати. Я чекала, чекала, поки до мене повернулися сили, і тоді вирвалася. Ніхто не може тримати мене у клітці. Я знала, що він робить. І чекала.

У сірій кімнаті стояла тиша, чути було тільки хрипке, натужне дихання Кейт.

— Чому ви в нього стріляли? — знову запитав Кел.

— Тому що він намагався мене зупинити. Я могла б його вбити, але не стала. Просто хотіла, щоб він мене відпустив.

— Ви ніколи не шкодували, що не залишилися?

— Господи, ні! Навіть ще зовсім маленькою я могла робити все, що хотіла. Вони ніколи не розуміли, як мені це вдавалося. Ніколи. Завжди були упевнені, що праві в усьому. А так і не зрозуміли нічого — ніхто й ніколи...— Тут вона дещо усвідомила.— Ти і справді моєї породи. Можливо, такий самий. А чому б, власне, й ні?

Кел підвівся і зчепив руки за спиною.

— Коли ви були маленькою,— він зробив паузу, щоб краще висловити свою думку,— у вас не виникало відчуття, ніби вам чогось бракує? Ніби інші володіють чимось таким, чого не немає у вас,— мають якийсь секрет, яким не хочуть з вами поділитися? Ви відчували щось подібне?