НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Він хороший,— сказав Кел.— Він не робить нічого поганого. Він не має поганих думок.

— Зараз ти мені розповідаєш про себе.

— Сер?

— Ти кажеш, що чиниш погано і маєш погані думки.

Щоки в Кела зашарілися.

— Це правда.

— Дуже погані?

— Так, сер. Хочете, щоб я розказав?

— Ні, Келе. Ти вже розказав. Твій голос і твої очі говорять, що ти борешся сам із собою. Але не треба соромитися. Соромитися просто жахливо. Арон колись соромиться?

— Йому нема чого соромитися.

Адам подався вперед.

— Ти впевнений?

— Цілком упевнений.

— Скажи мені, Келе, ти його захищаєш?

— У якому сенсі, сер?

— От якби ти дізнався про щось погане, чи жорстоке, чи огидне, ти би приховав це від нього?

— Гадаю... гадаю, що так.

— Ти вважаєш, що він занадто слабкий і не зможе перенести те, що можеш перенести ти.

— Справа не в тому, сер. Він хороший. Він ніколи нікому не шкодить. Ніколи ні про кого не говорить поганого. Він не підлий, ніколи не скаржиться, і він хоробрий. Він...

— Ти любиш свого брата, так?

— Так, сер. А от поводжуся з ним погано. Я його обдурюю. Іноді без усякої причини я завдаю йому болю.

— А потім ти страждаєш?

— Так, сер.

— А Арон колись страждає?

— Не знаю. Коли я не схотів ходити до церкви, він засмутився. А одного разу, коли Абра розізлилася і сказала, що ненавидить його, він жахливо страждав. Аж захворів. Температура піднялася. Невже не пам’ятаєте? Лі тоді викликав лікаря.

— І я міг би й далі жити з вами і нічого про це не знати! — здивувався Адам.— А чому Абра розізлилася?

— Не впевнений, що мені слід вам розповідати,— сказав Кел.

— Тоді не розповідай.

— Тут немає нічого поганого. Мабуть, можна і розказати. Бачте, сер, Адам хоче стати пастором. Містер Рольф, ну, він любить Високу церкву48 з її ритуалами, й Арон її також любить, от він і вирішив, що ніколи не одружиться і, можливо, стане самітником.

— Тобто, як ченець?

— Так, сер.

— І Абрі це не сподобалося?

— Мало сказати — не сподобалося! Вона просто оскаженіла. Іноді вона може розлютитися. Вихопила Аронову авторучку, жбурнула її на тротуар і розтоптала. Кричала, що перевела половину свого життя на Арона.

Адам розсміявся.

— А скільки ж Абрі років?

— Майже п’ятнадцять. Але вона... вона в чомусь доросліша.

— Так, це впадає у око. І що ж зробив Арон?

— Він принишк, а потім почувався дуже кепсько.

— Гадаю, ти міг би тоді її у нього відбити,— сказав Адам.

— Абра — дівчина Арона,— відповів Кел.

Адам пильно подивився Келові в очі. А потім покликав:

— Лі!

Відповіді не було. Адам покликав ще раз і сказав:

— Не чув, як він виходив. А мені захотілося свіжої кави.

Кел підскочив:

— Я приготую каву.

— Слухай,— сказав Адам,— ти ж маєш бути в школі.

— Мені не хочеться.

— Треба піти. Арон пішов.

— Я такий щасливий,— зізнався Кел.— Я хочу побути з вами.

Адам роздивлявся свої руки.

— Звари кави,— ласкаво попросив він, і в голосі забриніла якась несміливість.

Коли Кел пішов на кухню, Адам з подивом зазирнув у себе. Його нерви і м’язи тріпотіли від якоїсь голодної схвильованості. Пальцям хотілося щось ухопити, ногам — кудись бігти. Очі спрагло намагалися сфокусуватися на кімнаті. Він бачив стільці, картини, червоні троянди на килимі, бачив речі з новою гостротою — речі, що були майже як люди, але приязні. Й у ньому народжувався загострений апетит до майбутнього — приємне тепле очікування, немов найближчі хвилини й тижні мають принести насолоду. У нього виникло якесь світанкове відчуття, яке передує чудовому, золотавому, лагідному дню. Адам зчепив руки за головою і витягнув ноги.

На кухні Кел не міг діждатися, коли закипить вода в кавнику, і водночас йому було приємно чекати. Диво, ставши знайомим, уже не диво; Кел втратив відчуття чуда від золотого зближення з батьком, але блаженство залишилося. Отрута самотності та ядуча заздрість до несамотніх покинули його, і душа його стала чистою і ніжною, і він це усвідомлював. Він шукав у собі колишню ненависть і побачив, що вона зникла. Він прагнув служити своєму батькові, піднести йому якийсь дорогоцінний подарунок, здійснити великий подвиг на честь свого батька.

Кава википіла, і Кел вимив плиту. Він сказав сам собі: «Учора я б цього не зробив».

Адам усміхнувся сину, коли той вніс паруючий кавник. Адам понюхав повітря і промовив:

— Цей запах підняв би мене з бетонної могили.

— Вона википіла,— сказав Кел.

— Так смачніше,— заспокоїв його Адам.— Цікаво, куди це подався Лі.

— Може, він у себе в кімнаті. Піти подивитися?

— Не треба. Він відізвався б.

— Сер, коли я закінчу школу, ви мені дозволите управляти нашим ранчо?

— Ти зарано плануєш. А як щодо Арона?

— Він хоче вступати до коледжу. Тільки не кажіть йому, що я вам розповів. Хай він розкаже сам, а ви здивуєтеся.

— Але ж це чудово. А хіба ти не хочеш піти до коледжу?

— Упевнений, що я зможу заробляти гарні гроші на ранчо,— вистачить сплачувати за навчання Арона в коледжі.

Адам присьорбнув каву.

— Це дуже шляхетно і щедро,— сказав він.— Не знаю, чи слід мені це говорити, але — що ж, коли я тебе питав, що за хлопець Арон, ти захищав його дуже погано, і мені подумалося, що ти його недолюблюєш або навіть ненавидиш.