НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

У її вбранні не було нічого дивного. Вона одягалася, як будь-яка заможна дама у Салінасі, виходячи по покупки в понеділок,— хіба що завжди натягала рукавички, що для Салінаса було незвично.

Через ці рукавички руки її здавалися розпухлими й грубими. Рухалася вона так, ніби перебувала у скляному футлярі. Вона ні з ким не заговорювала і, здавалося, нікого не помічала. Час до часу хтось із чоловіків обертався і дивився їй услід, а потім квапливо повертався до своєї справи. Але здебільшого вона прослизала, як жінка-невидимка.

Декілька тижнів Кел вистежував Кейт. Він намагався не привертати до себе її уваги. А оскільки Кейт завжди ходила не озираючись, він був певен, що вона його не помічає.

Коли Кейт заходила до себе на подвір’я, Кел невимушено йшов далі й повертався додому іншим шляхом. Він не міг би доладно пояснити, навіщо за нею стежить, от хіба що хоче все про неї знати.

На восьмий тиждень він пройшов тим маршрутом, яким вона закінчила свою подорож, і, як завжди, зайшла у свій зарослий двір.

Кел зачекав хвилинку, а потім пройшов у розхитану хвіртку.

Кейт стояла біля високої розпатланої бирючини. Вона холодно подивилася на Кела і сказала:

— Чого тобі треба?

Кел захолодів на ходу. Час для нього зупинився, він затамував подих. Потім вдався до прийому, якого навчився ще в дитинстві: почав уважно роздивлятися й систематизувати всі деталі оточення свого головного об’єкту. Він помітив, як вітер з півдня пригинає молоді листочки високого розпатланого куща бирючини. Побачив глинисту стежку, збиту в чорну багнюку багатьма ногами, побачив, що Кейт стоїть збоку від багнюки. Почув, як локомотив на Південно-Тихоокеанській сортувальній станції випускає пару різкими пронизливими струменями. Відчув прохолодне повітря на молодому пушку в себе на щоках. І весь цей час Кел не зводив очей з Кейт, як і вона з нього. А ще він побачив, що її широко поставлені очі, їхній колір і колір її волосся, навіть манера поводити плечима — високо зводити, немов знизуючи,— точнісінько такі, як у Арона, що брат до неї дуже подібний. Він тільки недостатньо добре знав власне обличчя, щоб упізнати її рот, її маленькі зуби і високі вилиці як свої. Вони простояли отак якусь мить, між двома поривами південного вітру.

— Ти не вперше мене переслідуєш,— сказала Кейт.— Чого тобі треба?

Кел нахилив голову.

— Нічого,— відповів він.

— Хто наказав тобі це робити?

— Ніхто... мем.

— Ти мені не скажеш, я правильно розумію?

Кел почув свої наступні слова з величезним подивом. Вони вихопилися раніше, ніж він міг їх зупинити.

— Ви моя мати, і я хотів побачити, яка ви.

То була чиста правда, і вона вразила, як напад змії.

— Що? Що таке? Хто ти такий?

— Я — Кел Траск.

Він відчув невеличкий зсув рівноваги, як на гойдалці. Тепер його місце було згори. Хоча вираз обличчя в неї не змінився, Кел знав, що вона перейшла до оборони.

Кейт роздивлялася його уважно, приглядалася до кожної риси. У пам’яті виник неясний образ Карла. Раптом вона промовила:

— Ходімо зі мною!

Обернулася і пішла стежкою, обходячи багнюку.

Кел завагався на мить, а потім пішов за нею сходами. Він пам’ятав ту велику напівтемну кімнату, але все решта було незнайоме. Кейт повела його за собою коридором до своєї кімнати. Проходячи повз кухню, вона крикнула:

— Чаю! Дві чашки!

У себе в кімнаті Кейт ніби забула про нього. Вона зняла пальто, стягуючи рукава неслухняними, опуклими пальцями в рукавичках. Потім підійшла до нових дверей, прорізаних у стіні в кінці кімнати, де стояло її ліжко. Прочинила двері й увійшла до нової маленької прибудови.

— Іди сюди,— покликала вона.— Візьми собі стілець.

Кел зайшов слідом за нею у кімнату-шкатулочку. Там не було ні вікон, ні жодних оздоблень. Стіни було пофарбовано в темно-сірий колір. Товстий сірий килим вкривав підлогу. З меблів було величезне крісло з сірими шовковими подушками, столик для читання і торшер з темним абажуром. Кейт смикнула ланцюжок вмикача світла, не знявши рукавичок і тримаючи його між великим і вказівним пальцями так, ніби замість руки мала протез.

— Зачини двері,— наказала Кейт.

Торшер кидав коло світла на столик, а решта кімнати залишалася темно-сірою. Здавалося, що сірі стіни всмоктують і поглинають світло.

Кейт обережно вмостилася серед великих пухових подушок і повільно стягла рукавички. Пальці на обох руках були перебинтовані.

— Чого вирячився? — сердито сказала Кейт.— Це артрит. А, хочеш подивитися, так? — вона розмотала замащену пов’язку з правого вказівного пальця і піднесла його до світла. Палець був покарлючений.— Ось. Дивися. Це артрит,— вона заскиглила від болю, акуратно й нещільно обмотуючи палець.— Ох, як же боляче від цих рукавичок! Сідай.

Кел примостився на краєчку стільця.

— Не виключено, що й ти його отримаєш,— сказала Кейт.— У моєї двоюрідної бабусі був артрит, починався він і в моєї матері...— Тут вона замовкла. В кімнаті запала тиша.

У двері постукали.

— Це ти, Джо? — гукнула Кейт.— Залиш тацю там. Джо, ти мене чуєш?

З-за дверей почулося бубоніння.

Кейт сказала дуже рівним голосом: