НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Коли я казав, що Кейті — моральна потвора, мені здавалося, що так і було. Тепер я схилився нижче зі збільшувальним склом у руках над невеличким її зображенням і перечитав примітки, і вже не знаю, чи я правий. Біда в тому, що оскільки ми не знаємо, чого вона хотіла, ми ніколи не дізнаємося, чи отримала вона бажане. Якщо замість бігти до чогось, вона бігла від чогось, ми не можемо знати, чи вдалося їй утекти. Хтозна, але, можливо, вона й намагалася розказати комусь чи всім, яка вона, та не зуміла через брак спільної мови. Можливо, її життя стало тією мовою — офіційною, розвинутою, нерозшифрованою. Легко сказати, що вона погана, але в цьому мало сенсу, якщо ми не знаємо чому.

Я побудував у своїй уяві образ Кейті: як вона тихо сиділа, чекаючи завершення своєї вагітності, як жила на фермі, якої не любила, з чоловіком, якого не кохала.

Вона, стискаючи руки, сиділа у кріслі під дубом, у любові та затишку. Вона дуже розповніла — ненормально розповніла навіть для тих часів, коли жінки вихвалялися великими дітьми і з гордістю рахували кожний додатковий фунт. Вона вся деформувалася; живіт був такий тугий і важкий, що стояти вона могла, тільки підтримуючи його обіруч. Але ця роздутість стосувалася тільки живота. Плечі, шия, руки, долоньки, обличчя не постраждали, залишилися тендітними і юними. Груди у неї не збільшилися, пипки не потемнішали. Молочні залози не набухли, не було жодних фізичних ознак підготовки до вигодовування немовляти. Коли вона сиділа за столом, то взагалі не видно було, що вона вагітна.

У ті дні не існувало ніяких замірів тазового склепіння, ані аналізів крові, ані додавання кальцію. Жінка віддавала дитині свої зуби. Такий був закон. І в жінок прокидалися дивні смаки, як казали деякі, до бруду, і це приписували Євиній породі, як покарання за первородний гріх.

Небуденний апетит Кейті був простим, порівняно з іншими. Теслі, які ремонтували старий будинок, скаржилися, що не можуть знайти шматки крейди, яку вони додавали у вапно для побілки. Знову і знову крейда пропадала. Її крала Кейті й ламала на маленькі шматочки. Вона носила ці шматочки у кишені фартуха і, коли ніхто не бачив, гризла їх. Говорила вона мало. Очі її були десь далеко. Ніби сама вона зникла і залишила замість себе живу ляльку, щоб приховати свою відсутність.

Навколо неї все кипіло діяльністю. Щасливий Адам займався будівництвом і плануванням свого Едему. Семюель із синами пробурили свердловину на сорок футів і встановили новомодний дорогий металевий каркас, бо Адам прагнув тільки найкращого.

Гамільтони перенесли своє устаткування і почали бурити нову свердловину. Вони спали поруч у наметі й готували їжу на вогнищі. Хтось із них безнастанно їздив додому — або по інструмент, або переказати повідомлення.

Адам метушився, як бджола, спантеличена кількістю й рясністю квітів. Він сідав біля Кейті й розповідав, що вже показалося коріння ревеню. Він робив ескізи нового крила вітряка, яке винайшов для нього Семюель. Воно мало змінний кут нахилу, а то була нечувана досі річ. Він приїжджав до свердловини і гальмував роботу своєю цікавістю. І, саме собою, з Кейті він обговорював свердловини, а біля бурової базікав про народження і виховання дітей. То був чудовий час для Адама, найкращий час. Він почувався королем цього широкого, просторого життя. А літо переходило у спекотну і запашну осінь.

2

Гамільтони закінчували біля бурової свій обід — випечений Лайзою хліб, дешевий сир і ядучу кава, зварену у бляшанці на вогнищі. Джо примружив очі, роздумуючи, як би йому залізти у чагарники і поспати.

Семюель стояв навколішках біля свого бура, оглядаючи його розбиті й розірвані вістря. Саме перед тим, як вони зробили перерву на обід, бур наштовхнувся на глибині у тридцять футів на щось тверде, і воно пошматувало тверду сталь, як м’який свинець. Семюель пошкрябав кишеньковим ножем лезо і вдивився в ошурки у себе на долоні. Очі його заблищали у дитячому захваті. Він простягнув руку і висипав ошурки на долоню Томові.

— Поглянь, синку. Що ти про це думаєш?

Джо перейшов зі свого місця до намету. Том уважно вдивлявся у шматочки в себе на долоні.

— Хай що це таке, воно дуже тверде,— сказав він.— Для діаманта завелике. Схоже на метал. Гадаєш, ми наштовхнулися на закопаний локомотив?

Батько розсміявся.

— На глибині тридцять футів,— сказав він урочисто.

— Схоже на інструментальну сталь,— вів далі Том.— Ми не маємо нічого, щоб її торкнутися.

І тут він побачив замріяний, радісний вираз на батьковому обличчі, і його охопило передчуття подібного захоплення. Діти Гамільтонів любили, коли батько починав фантазувати. Тоді світ переповнювали дива.

— Кажеш, метал,— сказав Семюель.— Гадаєш, це сталь. Томе, я хочу висловити одну здогадку, а потім провести кількісний аналіз. Спершу послухай моє припущення — і запам’ятай його. Я думаю, ми знайдемо в ньому нікель, можливо, срібло, вуглець і марганець. Як би хотів я його викопати! Він у морському піску. От що ми діставали.

— Слухай, ти гадаєш, що... з нікелем і сріблом...