НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Мені важко перейти цю межу, містере Гамільтон. Я соромлюся розмовляти з новими людьми, але можу спробувати, якщо ви хочете.

Вони швидко дісталися лощини, у якій стояв будинок Трасків.

— Скажіть мені, що там з матір’ю,— попросив Семюель.

— Краще дивіться самі та складіть своє власне враження,— відповів Лі.— Знаєте, коли людина довго живе сама, як от я, її враження викривлюються, просто тому, що спілкування з іншими у неї не складається.

— Розумію. Я от не самотній, а викривлень у мене хоч греблю гати. Хоча, можливо, і не таких, як у вас.

— Значить, ви не вважаєте, що я щось вигадую?

— Не знаю, в чому річ, але скажу вам для вашого спокою, що відчуваю якусь моторошність.

— У мене так само,— всміхнувся Лі.— Відкрию вам, як глибоко воно зачепило мене. Відтоді як я сюди приїхав, я почав пригадувати китайські казки, які мені розповідав батько. У нас, китайців, дуже розвинена демонологія.

— Ви думаєте, що вона — демон?

— Звісно, ні,— відповів Лі.— Сподіваюся, моє глупство не зайшло так далеко. Але я не знаю, що це. Бачите, містере Гамільтон, слуга розвиває здатність відчувати смак вітру й оцінювати клімат дому, де він працює. А тут є щось моторошне. Може, тому я і пригадую всіх демонів свого батька.

— Ваш батько у них вірив?

— О ні. Але він вважав, що я мушу знати нашу культуру. Ви, люди Заходу, також зберігаєте чимало міфів.

— Розкажіть, що трапилося, що ви так стривожилися. Я маю на увазі — сьогодні вранці.

— Якби ви не приїхали, я б спробував сам,— сказав Лі.— Але мені не хотілося б. Побачите самі. Мабуть, я з глузду з’їхав. Звісно, містер Адам такий напружений, що може порватися, як струна на банджо.

— Хоч натякніть. Це заощадить час. Що вона зробила?

— Нічого. В тому-то й річ. Містере Гамільтон, я бував при пологах раніше, неодноразово, але це щось зовсім небачене.

— Тобто?

— Це... ну... я вам скажу одне, що спало мені на думку. Це найбільше нагадує жорстокий, смертельний бій, а не народження дитини.

Вони в’їхали у лощину, під дуби, і Семюель промовив:

— Сподіваюся, ви не вивели мене з рівноваги, Лі. Сьогодні дивовижний день, не знаю чому.

— Вітру немає,— пояснив Лі.— Сьогодні перший день за цілий місяць, коли після опівдня не віють вітри.

— Ваша правда. Я так заглибився у деталі, що навіть не помітив, як день добігає кінця. Спершу ми знаходимо закопану зірку, а тепер їдемо видобути зовсім новеньку людину...— Семюель подивився крізь дубове листя на залиті жовтим світлом пагорби.— Який чарівний день для народження! Якщо знаки мають вплив на життя, то народжується чудове життя. Послухайте, Лі, якщо Адам насправді отак божеволіє, він нам стане на заваді. Будьте поруч зі мною, добре? Гляньте, он там, під деревом, сидять ваші робітники, теслі.

— Містер Адам припинив роботи. Він вважав, що стукіт молотків нервує його дружину.

— Будьте поруч зі мною,— повторив Семюель.— Схоже, Адам не прикидається. Він не розуміє, що його дружина нічого не почула б, якби сам Господь барабанив по небесах.

Робітники, які сиділи під деревом, помахали йому руками.

— Драстуйте, містере Гамільтон. Як ваша родина?

— Усе добре. А це часом не Кролик Голмен? Де ти пропадав, Кролику?

— Їздив шукати руду, містере Гамільтон.

— Знайшов щось, Кролику?

— Та де там, містере Гамільтон, не зміг знайти навіть того клятого мула, на якому виїхав.

Вони наблизилися до будинку, і Лі поспішно промовив:

— Якщо у вас знайдеться хвилинка, я хотів би вам щось показати.

— Що там таке, Лі?

— Бачите, я пробував перекладати англійською дещо з давньої китайської поезії. Не впевнений, що це взагалі можливо. Ви подивитеся?

— Залюбки, Лі. Та для мене це була би справжня насолода.

3

Білий будинок Бордоні стояв дуже тихий, майже загрозливо тихий, і всі штори були опущені. Семюель зійшов з коня біля ґанку, відв’язав свої туго набиті сакви і передав повід Лі. Він постукав у двері, не дістав відповіді й увійшов. Після ясного дня вітальня здалася темною. Він зазирнув до кухні, вимитої і вичищеної Лі до блиску. Десь на плиті бурчав сірий полив’яний кавник. Семюель легенько постукав у двері спальні й зазирнув усередину.

В кімнаті було темно, хоч в око стрель, тому що не лише штори були опущені, а й вікна затулені простирадлами. Кейті лежала на ліжку з балдахіном, а Адам сидів біля неї, затуливши обличчя покривалом. Він підвів голову і незряче подивився на Семюеля.

— Чому ви сидите у темряві? — лагідно спитав Семюель.

— Вона не хоче світла,— голос Адама звучав хрипко.— Світло ріже їй очі.

Семюель увійшов до кімнати, і з кожним кроком у ньому зростала впевненість.

— Тут потрібно світло. А вона хай заплющить очі. Я їй зав’яжу очі чорною хусткою, якщо схоче.

Він підійшов до вікна, ухопив простирадло, щоб зірвати його, але не встиг, бо Адам рвонувся до нього.

— Облиште. Їй шкодить світло,— злобно вигукнув він.

Семюель обернувся до нього:

— Адаме, я знаю, щó ви відчуваєте. Я обіцяв допомагати вам — і допоможу. От тільки не хотілося б, щоб мені довелося займатися ще й вами.

І він зірвав простирадло, підняв штору і впустив золоте пообіднє світло.

Кейті щось слабко нявкнула зі свого ліжка, й Адам побіг до неї.