НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Напевне, це було тисячу століть тому,— заговорив Семюель, і його сини знали, що він це бачить.— Напевне, тут усе було під водою — внутрішнє море, над яким кружляли і кричали чайки. Добре, якщо все воно трапилося вночі. Струмінь світла, потім тонкий білий промінь, а потім цілий стовп сліпучого спалаху, який дугою охопив усе небо. Потім величезний виплеск води і гігантський гриб пари. І твої вуха не витримали б гуркоту, тому що оглушливий звук упав би на тебе водночас із водяним вибухом. А потім усе поглинула б чорна ніч, через оте сліпуче сяйво. І поступово ти побачив би, як спливає на поверхню мертва риба, виблискуючи сріблом під зорями, а галасливі птахи її пожирають. Як приємно думати про оту чарівну, сумну картину, правда?

Він спонукав їх побачити це — як, власне, і завжди.

— Думаєш, це метеорит, так? — тихо спитав Том.

— Так. Але ми зможемо довести аналізом.

— Давайте його відкопаємо,— нетерпляче запропонував Джо.

— Ти відкопуй його, а ми з Томом буритимемо до води.

— Якщо аналіз покаже наявність нікелю і срібла,— серйозно сказав Том,— може, варто буде його відкопати?

— Ти ж мій рідний син,— відповів Семюель.— Ми ж не знаємо, чи він великий, як будинок, чи маленький, як капелюшок.

— Могли би прозондувати і побачити.

— Могли би, якби робили це потайки і приховали свої міркування у горщику.

— Це ти до чого?

— Слухай, Томе, тобі зовсім не шкода своєї матері? У неї через нас і так купа клопоту, синку. Вона мені ясно сказала: якщо я витрачу ще раз гроші на патентування, вона нам таке влаштує, що повік не забудемо. Пожалій її! Невже ти не розумієш, як їй буде соромно, коли її спитають, що ми робимо? А твоя мати жінка правдива. Їй доведеться сказати: «Вони викопують зірку»,— Семюель щасливо розсміявся.— Вона цього не переживе. А нас просто зі світу зживе. Ніяких пиріжків протягом трьох місяців.

— Ми не зможемо бурити далі. Доведеться перейти на інше місце,— зауважив Том.

— Я закладу трохи вибухівки,— відповів йому батько,— і якщо вона його не розтрощить, почнемо нову свердловину,— він підвівся на рівні ноги.— Доведеться мені з’їздити додому, узяти порох і нагострити бур. Чому б і вам, хлопці, не поїхати разом зі мною, не зробити матері сюрприз, щоб вона куховарила цілу ніч і нарікала. Так вона приховує свою радість.

— Хтось сюди до нас несеться скоком,— повідомив Джо.

І справді, вони побачили вершника, який скакав до них учвал, але вершник той був дуже дивний, він трусився на коні, як курча на прив’язі. Коли він наблизився, вони упізнали Лі: він махав ліктями, як крилами, а коса метлялася, як змія. Незрозуміло, як він узагалі тримався на коні, та ще на такій швидкості. Він осадив коня, важко засапавшись.

— Місі Адам казати йти! Місі Кейті зле — йти швидко! Місі кричати, верещати.

— Спокійно, Лі. Коли почалося?

— Близько сніданку час.

— Гаразд. Не переймайтеся. Як Адам?

— Місі Адам божевільня. Плакати — сміятися — блювати.

— Ясно,— промовив Семюель.— Ці вже мені молоді батьки. Я теж колись був такий. Томе, осідлай мені коня, добре?

— А що таке? — спитав Джо.

— Та от місіс Траск має народити. Я обіцяв Адаму, що буду поруч.

— Ти? — здивувався Джо.

Семюель кинув погляд на свого наймолодшого сина.

— Я привів вас обох у цей світ. І щось не видно, щоб ви про це жалкували. Томе, збери всі інструменти. Повертайся на ранчо, підгостри всі леза. Привези коробку з порохом, ту, що на полиці у сараї, та гляди, будь обережний, якщо дорожиш руками й ногами. Джо, а ти залишишся тут і припильнуєш за всім.

— Але що я тут робитиму сам? — жалібно протягнув Джо.

Семюель помовчав. А тоді спитав:

— Джо, ти мене любиш?

— Ну звісно.

— Якби ти почув, що я скоїв страшний злочин, ти б здав мене у поліцію?

— Про що ти говориш?

— Здав би?

— Ні.

— Тоді все гаразд. У моєму кошику, під одягом. Ти знайдеш дві книжки — нові, тож будь обережний з ними. Це два томи, написані людиною, про яку світ ще почує. Можеш починати читати, якщо хочеш, і в тебе трохи розплющаться очі. Називається «Принципи психології», автор — чоловік зі Сходу на ім’я Вільям Джеймс24. Він не родич відомого грабіжника у потягах. А ще, Джо, якщо ти прохопишся про ці книжки, я тебе вижену з ранчо. Бо якщо твоя мати довідається, що я витратив на них гроші, вона вижене з ранчо мене.

Том підвів до батька осідланого коня.

— А я зможу почитати після нього? — запитав він.

— Так,— сказав Семюель, з легкістю стрибнувши у сідло.— Поїхали, Лі.

Китаєць хотів пуститися галопом, але Семюель утримав його.

— Не поспішайте, Лі. Щоб народити дитину, треба більше часу, ніж ви думаєте.

Вони їхали мовчки, а потім Лі сказав:

— Шкода, що ви купили ті книжки. У мене вони є у стислому виданні, в одному томі, як підручник. Могли б узяти почитати.

— Правда? А у вас багато книжок?

— Тут не дуже багато — тридцять чи сорок. Прошу, беріть будь-яку з тих, які ще не читали.

— Дякую, Лі. Не сумнівайтеся, візьму, щойно знайду хвилину. Знаєте, можете розмовляти з моїми хлопцями. Джо доволі легковажний, але Том дуже хороший, і це було б йому корисно.