НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Заплющ очі, люба. Я зав’яжу тобі очі хусткою.

Семюель поставив свої сакви на стілець і підійшов до ліжка.

— Адаме,— твердо наказав він.— Я попрошу вас вийти з кімнати і не показуватися тут.

— Як я можу? Чому?

— Тому що я не хочу, щоб ви мені заважали. Було б дуже корисно, якби ви добряче напилися, це допомагає.

— Не можу.

— Я рідко відчуваю гнів, а ще рідше огиду, але, схоже, вони вже близько. Ви підете з цієї кімнати і не заважатимете мені, інакше я піду, а ви самі тут будете розхльобувати ціле море лиха.

Зрештою Адам таки вийшов, а Семюель гукнув йому вслід:

— А ще не здумайте вриватися сюди, коли щось почуєте. Чекайте, поки я сам вийду.

Він зачинив двері, помітив, що у замку стирчить ключ, і замкнув спальню.

— Адам дуже хвилюється, просто божеволіє. Він вас кохає.

Досі він ще не розгледів її як слід. А тут побачив справжню ненависть у неї в очах, затяту, вбивчу ненависть.

— Усе скоро закінчиться, мила. А тепер скажіть, води вже відійшли?

Її ворожі очі спалахнули, а губи розсунулися в оскалі малих гострих зубів. Вона не відповіла.

Семюель не зводив з неї погляду.

— Я прийшов не на власне бажання, а просто як друг,— промовив він.— Для мене це зовсім не задоволення, жіночко. Я не знаю ваших проблем і мені до них байдуже. Може, я зумію полегшити ваш біль, хто знає? І я поставлю вам ще одне питання. Якщо ви не відповісте, якщо ви гарчатимете і кидатимете люті погляди, я піду і залишу вас тут спливати кров’ю.

Ці слова пробили її свідомість, як свинцева куля пробиває воду. Вона зробила величезне зусилля. Він здригнувся, побачивши, як змінилося у неї обличчя, як зник з очей сталевий блиск, як стиснуті у лінію губи склалися бантиком, як піднялися кутики рота. Він помітив рухи її рук: вона розтиснула кулаки і підняла рожеві пальчики. Обличчя стало дуже юне, невинне і терпляче-скривджене. Це було схоже на миттєву зміну картинки у чарівному ліхтарі.

Вона промовила ніжним голосом:

— Води відійшли на світанку.

— Це вже краще. Перейми були?

— Так.

— З якими інтервалами?

— Не знаю.

— Я тут уже п’ятнадцять хвилин.

— Були двічі — легкі. Сильних не було відтоді, як ви прийшли.

— Добре. Де ваша білизна?

— Отам, у великому кошику.

— Все буде добре, мила,— заспокійливо сказав Семюель.

Він відкрив свої сакви і витяг товсту мотузку, вкриту синім оксамитом з петлями на обох кінцях. На оксамиті були вишиті сотні крихітних рожевих квіточок.

— Лайза прислала вам свою породільну мотузку,— пояснив Семюель.— Вона її виготовила, коли чекала нашого первістка. Ця мотузка витягла на світ божий усіх наших дітей і дітей наших друзів.

Він накинув петлі на кожний з двох стовпчиків у узніжжі ліжка.

Раптом її очі оскляніли, спина вигнулася дугою, як пружина, і кров кинулася в обличчя. Але вона не закричала — тільки приглушено завищала. За кілька секунд її тіло обм’якло, а на обличчі знову проступила ненависть.

Знову перейми.

— Ну от і молодець,— заспокоював Семюель.— Один раз чи два? Не знаю. Що більше бачиш, то краще розумієш — однаково ні у кого не буває. Піду краще вимию руки.

Голова її моталася з боку в бік.

— Добре, добре, мила моя, гадаю, дитинка от-от народиться,— він поклав їй руку на чоло, де темно й люто палав рубець.— Як це ви так поранили голову?

Вона смикнула головою, і її гострі зуби вп’ялися йому в долоню з боку мізинця. Він скрикнув від болю і спробував вирвати руку, але її щелепи міцно стиснулися, і вона мотала головою, рвала зубами його руку, як тер’єр терзає мішок. З її зціплених зубів виривалося пронизливе гарчання. Він ляснув її по щоці, але це не справило жодного враження. Машинально Семюель зробив те, що робив, коли доводилося зупиняти собачі бої. Він ухопив її лівою рукою за горло і придушив. Вона боролася, рвала йому руку, аж поки щелепи не розтислися і він не відняв руку. Вона прокусила аж до м’яса, цебеніла кров. Семюель відійшов від ліжка, щоб оцінити, якої шкоди завдали її зуби. Він подивився на неї з острахом. І тут її обличчя знову стало спокійним, юним і невинним.

— Вибачте,— поспішно сказала вона.— Вибачте, будь ласка.

Семюель здригнувся.

— Це через біль,— пояснила вона.

Семюель коротко засміявся.

— Треба буде надягти на вас намордник. Одна сука, шотландська колі, якось зробила зі мною те саме.

І знову на її обличчі промайнула ненависть, але одразу ж зникла.

— У вас є чим обробити? — спитав Семюель.— У людей гірша отрута, ніж у змій.

— Не знаю.

— Може, віскі знайдеться? Я промив би рану віскі.

— У другій шухляді.

Семюель хлюпнув віскі на скривавлену руку і потер її, бо сильно пекло. Всередині у нього все тремтіло, в очах потемніло. Він ковтнув віскі, щоб заспокоїтися. Подивитися на ліжко він не наважувався.

— Від моєї руки деякий час не буде ніякої користі,— промовив він.

Пізніше Семюель сказав Адаму:

— Вона ніби з китового вуса зроблена. Народила, я й підготуватися не встиг. Малий вискочив, як зернятко. А у мене ще й води не було його обмити. А вона навіть не доторкнулася до мотузки. Чистісінький китовий вус, а не жінка.

Він рвонувся до дверей, гукнув Лі та звелів принести теплої води. Адам прокрався до кімнати.