НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Хлопчик! — вигукнув Семюель.— У вас хлопчик! Спокійно,— застеріг він, бо Адам, побачивши закривавлений безлад на ліжку, весь позеленів.

— Пришліть до мене Лі,— наказав Семюель.— А ви, Адаме, якщо ще в змозі управляти власними руками й ногами, ідіть на кухню і зваріть мені кави. Припильнуйте, щоб усі лампи мали досить гасу, а лампове скло вичищене.

Адам обернувся, як зомбі, й вийшов зі спальні. За мить зазирнув Лі. Семюель вказав йому на згорток у кошику для білизни:

— Обмийте його губкою у теплій воді, Лі. Глядіть, щоб він не потрапив під протяг. Боже! Якби тут була моя Лайза! Я не можу одночасно робити все сам.

Він повернувся до ліжка.

— А тепер, мила моя, я обмию вас.

Кейті знову випнулася дугою, вона гарчала від болю.

— Зараз усе скінчиться,— втішав Семюель.— Треба трохи часу, аби вийшов послід. А ви шпарка. Навіть не хапалися за Лайзину мотузку.

Тут він щось побачив, не повірив своїм очам і узявся до справи.

— Господи Боже мій, та тут ще один!

Він не гаяв часу, і друге дитя, як і перше, народилося неймовірно швидко. І знову Семюель перев’язав пуповину. Лі узяв другого хлопчика, обмив його, сповив і поклав у кошик.

Семюель обмив їхню мати й обережно підтримував її, поки міняв постільну білизну. Йому не хотілося бачити обличчя Кейті. Він поспішав, тому що вкушена рука починала німіти. Натягнув чисте біле простирадло їй до підборіддя, трохи підняв її, щоб покласти їй під голову свіжу подушку. Зрештою йому довелося на неї поглянути.

Золотаве волосся Кейті було вологе від поту, але обличчя змінилося. Воно було закам’яніле, без жодного виразу. Було видно, як на шиї б’ється пульс.

— У вас двоє синів,— повідомив Семюель.— Двоє чудових синів. Вони зовсім не схожі. Кожний народився у своїй власній торбинці.

Вона озирнула його холодно, без тіні інтересу.

— Я покажу вам ваших хлопчиків,— сказав Семюель.

— Ні,— відповіла вона без усякого виразу.

— Як, мила моя, ви не хочете побачити своїх синів?

— Не хочу. Вони мені не потрібні.

— Це минеться. Зараз ви змучені, але це минеться. А ще я вам маю сказати — ці пологи були найшвидші й найлегші з усіх, що я бачив.

Вона відвела погляд від його обличчя.

— Вони мені не потрібні. Мені потрібно, щоб ви затулили вікна і прибрали світло.

— Це від знесилення. За кілька днів усе зміниться, і ви про це забудете.

— Не забуду. Ідіть геть. Заберіть їх з кімнати. Пришліть сюди Адама.

Семюеля вразив її тон. У ньому не було ні хворобливості, ні змученості, ні м’якості. Мимоволі у нього вихопилися слова:

— Ви мені противні.

І він одразу ж пожалкував, що вимовив їх, що подумав про таке. Але його слова не справили на Кейті найменшого враження.

— Пришліть сюди Адама,— повторила вона.

У маленькій вітальні Адам відсторонено роздивлявся своїх синів. Він швидко увійшов до спальні та причинив по собі двері. За мить пролунали удари молотка. Адам знову прибивав на вікна простирадла.

Лі приніс Семюелю кави.

— У вас на руці дуже серйозна рана,— зауважив він.

— Знаю. Боюся, матиму з нею неабиякий клопіт.

— Що на неї найшло?

— Не знаю. Вона дуже дивна.

— Містере Гамільтон,— сказав Лі,— дозвольте, я займуся вами. Ви можете втратити руку.

Життя покидало Семюеля.

— Робіть, що хочете, Лі. Страх і сум охопили моє серце. Шкода, що я не мала дитина, бо тоді я б заплакав. Я вже застарий, щоб отак боятися. А подібного відчаю я не знав відтоді, як давним-давно у мене в руках загинула пташка.

Лі вийшов з вітальні й майже одразу повернувся; в руках він тримав маленьку скриньку чорного дерева, на якій були вирізьблені переплетені дракони. Він сів біля Семюеля і витяг зі скриньки трикутну китайську бритву.

— Буде боляче,— делікатно попередив він.

— Спробую витримати, Лі.

Китаєць закусив губу, відчуваючи на собі біль, який спричиняв, коли зробив глибокі надрізи, відтяв рвані шматки пораненої зубами плоті, вирівняв поверхню, поки з кожної ранки не потекла червона кров. Він збовтав пляшечку жовтої емульсії з етикеткою «Крем-бальзам Галля» і полив нею глибокі порізи. Потім намочив емульсією носовичок і забинтував ним руку. Семюель кривився від болю і стискав здоровою рукою бильце крісла.

— Тут переважно карболка,— пояснив Лі.— Ви пізнаєте запах.

— Дякую, Лі. Замотали мене, як немовля.

— Не думаю, що я міг би так спокійно витримати. Зараз принесу вам ще кави.

Він повернувся з двома чашками і сів поруч із Семюелем.

— Гадаю, я звідси поїду,— сповістив він.— Ніколи своєю охотою не ходив на бійню.

Семюель закляк.

— Про що це ви?

— Не знаю. Просто вихопилося.

Семюель здригнувся.

— Лі, чоловіки — бовдури. Раніше мені це на думку не спадало, але, гадаю, китайські чоловіки теж бовдури.

— А чому ви сумнівалися?

— Можливо, тому, що ми вважаємо іноземців сильнішими й розумнішими за нас.

— Що ви хочете сказати?

— Можливо, дурість необхідна: битви драконів, похвальба, жалюгідна зухвалість постійно смикати Бога за бороду і дитяче боягузтво, яке перетворює сухе дерево край темної дороги на привид. Можливо, це добре і потрібно, але...

— Що ви хочете сказати? — терпляче повторив Лі.