Око ґолема

— Відповідай гучніше, хлопчику, не бурмочи собі під ніс! Тобі, Якубе, сором цього не знати. Звичайно, Священна Римська імперія! Твої предки! Чеський цісар правив майже всією Європою зі свого замку в Празі. Він був такий гладкий, що сидів на золотому троні з залізними коліщатками, й білий віл возив той трон замковими коридорами. А коли цісар бажав вийти надвір, його спускали спеціальним сталевим ліфтом! Він мав великий пташник із папугами і щовечора стріляв одного з них собі до столу... Бачу, діти, як вам це бридко. Отака людина правила тоді Європою, а наш старий парламент був безпорадний! Бо під цісарським началом служило ціле збіговисько чарівників — злих і жадібних, а їхній проводир Ганс Майрінк був навіть упирем. їхні війська... Що тобі ще, Кіті?

— Сер, якщо наш парламент був такий безпорадний, чому ж отой гладкий цісар не загарбав Британію? Адже він міг це зробити! Чому?

— Кіті, я ж не чарівник! Я не можу відповідати на два запитання водночас!.. Прага завжди була ледачкувата. Цісар тільки й знав, що заливатись пивом та обжиратись! Та рано чи пізно — повірте мені! — він звернув би свою лиховісну увагу й на Лондон. На наше щастя, в Лондоні тоді теж було кілька чарівників, і бідолашні немічні міністри часом радилися з ними. Одним з цих чарівників був пан Ґледстон. Він побачив наше скрутне становище — й вирішив завдати удару на випередження. Всі пам’ятаєте, діти, що він зробив? Ану, Сильвестре, скажи!

— Він переконав міністрів віддати йому владу, сер. Одного вечора він прийшов до них і говорив так переконливо, що його негайно обрали прем’єр-міністром.

— Правильно, Сильвестре, молодець! Заробляєш одну зірочку... То була так звана Ніч Великої Ради. Після тривалих суперечок у парламенті Ґледстонова красномовність узяла гору, й міністри одноголосно передали йому верховну владу. Вже наступного року він, щоб захистити нашу країну, виступив у похід проти Праги й скинув цісаря... Що тобі, Ебіґайл?

—А папужок він випустив на волю, сер?

— Звичайно, випустив! Ґледстон був дуже добрий. Розважливий, поміркований у звичках, і щодня, крім неділі, носив одну й ту саму сорочку, а його матуся щонеділі прала її. Після того сила Лондона зросла, а сила Праги занепала. І тоді — як міг би здогадатися Якуб, якби не сидів отак за партою, мов глушман! — саме тоді численні громадяни Чехії, зокрема і його предки, виїхали до Британії. Серед них були й найкращі празькі чарівники: вони допомогли нам створити нашу сучасну державу. А тепер...

— Ви ж казали, сер, що всі чеські чарівники були злі й жадібні!

— А ти як гадаєш, Кіті? Злих чарівників, напевно, всіх винищили! А ці просто помилялися. Зрозуміли свою помилку — і розкаялися... Ось і дзвоник! Пора обідати! Ні, Кіті, годі вже запитань на сьогодні. Ану ж бо, вставаймо, засовуймо стільці під парти й виходьмо! Тихше, тихше, будь ласка!

***

Якуба ці шкільні суперечки часто дратували, та його смутку вистачало ненадовго. Він був жвавий, енергійний хлопчина — худорлявий, чорнявий, зі щирим зухвалим обличчям. Він полюбляв різноманітні ігри, тож вони з Кіті змалку разом гасали батьківським садком: ганяли м’яча, стріляли з лука, тренувалися грати в крикет, а найголовніше — трималися далі від великої галасливої родини Гірнеків.

Головою родини вважався пан Гірнек, та насправді він, як і вся їхня сім’я, покірно слухався своєї дружини. Справжнє втілення материнської турботи — широкоплеча, пишногруда, — вона сновигала туди-сюди, мов корабель під попутнім вітром, то регочучи, то кленучи на всі заставки своїх чотирьох синів-шибайголів. Старші Якубові брати — Карел, Роберт і Альфред — успадкували тілисту фігуру від матері: коли вони наближалися до Кіті, дівчинка мовчки бокувала, налякана їхнім зростом, силою й гучними голосами. А сам пан Гірнек скидався радше на Якуба: маленький, худорлявий, із зморшкуватим обличчям, що нагадувало Кіті перезріле яблуко. Він курив криву горобинову люльку, від якої всією оселею клубочився солодкавий тютюновий дим. Якуб дуже пишався своїм батьком.

— Він чудовий майстер! — казав хлопчина Кіті, коли вони відпочивали вдвох під деревом після гри в квача. — 3 пергаментом та шкірою він творить справжні дива! Якби ти бачила оті крихітні збірочки заклять, над якими він працює останнім часом! Він оправляє їх у золоту філігрань у старочеському стилі, зменшуючи її до найдрібнішого розміру. Він робить малесенькі фігурки тварин чи квіточки, а тоді вправляє в них шматочки слонової кістки чи самоцвіти. Ніхто, крім тата, цього не вміє!

— Ці книжечки, мабуть, коштують цілого капіталу, — зауважила Кіті.

Якуб виплюнув билинку, яку саме жував.

— Ти, напевно, жартуєш, — сумно відповів він. — Чарівники платять татові менше, ніж коштує його робота. Йому ніколи не платили по заслузі. Тому ми отак і животіємо. Ось поглянь! — він кивнув на будинок із розхитаним ґонтом на даху, з перекошеними брудними віконницями, з облупленими дверима на веранді. — Гадаєш, нам личить жити в такій халупі? Краще не бренькай!

— Ну, вона все-таки більша за наш будинок, — заперечила Кіті.