Око ґолема

Батьки Юті охоче читали газету «Таймс», яка публікувала щоденні новини про останні перемоги армії. Тут, вочевидь, уже багато років усе тривало як слід: володіння імперії зростали щомісяця, й багатства цілого світу пливли до її столиці. Та цей успіх коштував дорого: газета часто радила читачам стерегтися шпигунів та шкідників, засланих ворожими державами; ці шпигуни, мовляв, можуть спокійно мешкати з вами по сусідству й плекати свої підступні наміри, щоб погубити націю.

— Пильнуй, Юті, — радила доньці мати. — На таких дівчат, як ти, зазвичай не звертають уваги. Може, ти щось і помітиш.

— Еге ж, — похмуро додавав батько. — Особливо тут, у Белгемі.

Передмістя, де жила Юті, було здавна відоме своєю чеською громадою. Вздовж головної вулиці стояли ресторанчики, де подавали чеський борщ; на їхніх вікнах висіли щільні тюлеві завіски, а на підвіконнях стояли мальовані горщики з квітами. Перед ресторанчиками смагляві сиві вусані грали в шахи та скраклі, й численні тутешні фірми належали онукам емігрантів, що перебралися до Англії ще за Ґледстона.

Хоча громада не бідувала (там містилося кілька вельми поважних палітурень та друкарень, зокрема й славнозвісна фірма «Гірнек і сини»), її європейський дух постійно привертав до неї увагу нічної поліції. Дорослішаючи, Кіті поволі звикала до того, як серед білого дня сюди приїздить патруль полісменів у сірій уніформі, вибиває двері й викидає на бруківку речі. Часом поліція забирала з собою в фургон молодих людей; часом якусь родину врешті не чіпали — й вона підбирала розкидане майно. Кіті ці сцени завжди засмучували, хоч як її заспокоював батько.

— Поліції треба заявляти про себе, — пояснював він. — Нагадувати шпигунам, що влада не спить. Повір мені, Кіті: якщо вже вони так чинять, то недарма!

—Але ж це друзі пана Гірнека, тату!

Батько лише кректав:

—То нехай він буде уважнішим, обираючи собі друзів.

З паном Гірнеком, чия дружина допомогла матері Кіті знайти роботу, він завжди поводився якнайчемніше. Родина Гірнеків була високоповажна, й чимало чарівників користувались їхніми послугами. їхня друкарня й палітурня займали велику земельну ділянку біля самісінького будинку Кіті; в них працювало чимало мешканців передмістя. Попри це все, на багатіїв Гірнеки аж ніяк не скидалися: жили вони у великому, безладно спорудженому й занедбаному будинку трохи збоку від дороги. Поряд був садок, зарослий травою й лавровими кущами. Кіті помалу вивчила як слід усі закутки цього садка — завдяки своїй дружбі з Якубом, наймолодшим сином пана Гірнека.

***

Як на свої літа, Кіті була рослява й щороку підростала дедалі більше. Її струнку постать було важко розгледіти за шкільним жакетиком і широкими штаньми. До того ж вона була дужча, ніж видавалося зовні. Багатьом хлопчакам доводилося шкодувати за кпини на її адресу: Кіті не марнувала слів там, де годилося дати добрячого стусана. Волосся в неї було темно-каштанове, майже чорне, й трохи кучерявилось лише на кінчиках. Кіті стриглася коротше за інших дівчат.

Очі вона мала карі, брови — чорні й густі. На її обличчі завжди можна було прочитати всі-всі думки, а оскільки ці думки мінялися досить-таки стрімко, то брови й вуста теж ворушилися без упину.

— Твоє обличчя ніколи не буває одним і тим самим, — зауважив колись Якуб. — Стривай, це ж комплімент! — поспіхом додав він, помітивши, як Кіті насупилася.

Кілька років вони вчилися в одному класі, намагаючись видобути хоч що-небудь корисне з безладного тягаря знань, яким навантажували дітей простолюду. Тут особливо заохочувались заняття ремеслом, бо в майбутньому цих дітей чекали фабрики, заводи й майстерні. їх навчали гончарської, теслярської, слюсарської справи та основ математики. Викладали тут також креслення, вишивання й куховарство. Тих, хто мав, на зразок Кіті, хист до слова, навчали читання й письма — з умовою, що згодом діти використають ці вміння на посаді, скажімо, секретаря.

Одним з найважливіших предметів була історія: учням щодня розповідали про блискучий розвиток славетної Британської імперії. Уроки історії подобались Кіті: там багато говорилося про магію й далекі країни. Проте вона відчувала, що розповідають їм аж ніяк не все, тому частенько піднімала руку.

— Чого тобі ще, Кіті?

У голосі вчителя лунало роздратування, хоч сам він, зрозуміло, приховував це, як міг.

— Пробачте, сер... чи не могли б ви більше розповісти нам про той уряд, що скинув пан Ґледстон? Ви казали, що тоді в нас уже був парламент. Зараз у нас теж є парламент. Хіба той старий парламент був гірший?

— Кіті, якби ти слухала уважно, то пам'ятала б, що я про це вже розповідав! Старий парламент був не гірший, а просто слабший. Там засідав простолюд—такий, як ми з вами, — що не мав жодних магічних сил. Розумієш? Тому нам і дошкуляли сусідні, дужчі країни, а парламент нічого не міг удіяти, щоб покласти цьому край. А найнебезпечнішою країною була тоді... яка? Ану, Якубе, скажи!

— Не знаю, сер...