Око ґолема

— Палітурня Гірнеків — на другому місці в Лондоні. Більший за нас хіба що «Ярослав». Але ж які в них убогі вироби — простенькі шкіряні палітурки до щорічників та довідників! Нічого цікавого! А в нас — вишукана робота, справжнє мистецтво! Ось чому стільки чарівників приносять до нас оправляти свої найкращі книжки. Вони полюбляють розкіш! Минулого тижня тато зробив палітурки з пентаклем, викладеним з діамантів. Смаку ніякого, але ж замовниці так хотілося!

— Чому ж чарівники не платять твоєму татові як слід? Хіба вони не бояться, що він працюватиме гірше?

— Мій тато надто гордий для цього. До того ж йому просто нікуди подітися. Він мусить слухатись чарівників, бо інакше нас закриють, а палітурню віддадуть комусь іншому. Не забувай — ми ж чехи, підозрілі чужинці! До нас немає довіри, хоч Гірнеки живуть у Лондоні вже півтора століття.

— Як це?! — обурилася Кіті. — Сміх та й годі! Звичайно, вам вірять! Інакше б вас тут-таки викинули з країни!

— Нас терплять, бо чарівникам потрібна наша праця. Але тепер, через оті всі халепи на материку, вони пильнують, щоб ми не пристали до шпигунів. За татовою майстернею щодня стежить куля, і за Карелом та Робертом теж. Останні два роки до нас чотири рази приходила поліція. Цілий дім догори дном перевертали. Бабуся тоді саме купалась, то її так і витягли надвір у бляшаній ванні.

— Який жах! — Кіті підкинула м’ячик у повітря й схопила його, витягши руку.

— Еге ж. Ось тобі й чарівники. Ми їх ненавидимо, та що нам робити?.. А ти чого губу прикусила? Щось трапилося?

Кіті негайно облишила кусати губу.

— Ні, я просто подумала: ось ви ненавидите чарівників, але ж уся ваша родина їх підтримує! І твій тато, й твої брати працюють на них у майстерні. Вся ваша робота йде їм тільки на користь! А вони так гидко з вами поводяться! Хіба це чесно? Може, твоїй родині краще зайнятися чимось іншим?

Якуб сумно посміхнувся:

— Тато каже: найбезпечніше — пливти за акулячим хвостом. Ми робимо чарівникам усякі цяцьки, а вони й радіють. А поки вони радітимуть, нас не чіпатимуть. А якщо ми не догоджатимемо їм, що тоді? Вони просто зжеруть нас! Ну, ось, ти знову насупилася...

Кіті не подобались такі міркування.

— Якщо ви не любите чарівників, то вам не слід на них працювати! — переконано сказала вона. — Це ж непорядно!

— Що-що? — Якуб копнув її спересердя. — Хто б тут балакав! Хіба твої батьки не працюють на них? Усі працюють! Іншого виходу просто немає — зрозуміла? Якщо ти не працюватимеш на них, до тебе вночі завітає поліція — або й хтось гірший — і бувай здорова! Іншого виходу, кажу тобі, просто немає! Чи ти гадаєш, ніби все-таки є? То скажи!

— Мабуть, і справді немає...

— Отож-бо й воно. Хочеш жити — працюй на них, і квит.

5

Трагедія сталася, коли Кіті було тринадцять років.

Літо було в розпалі. Почалися канікули. Сонце вигравало на дахах будинків, щебетали пташки, кімнати осявало вранішнє світло. Батько мугикав пісеньку біля дзеркала, доправляючи краватку. Мати залишила доньці на сніданок у холодильнику заморожену булочку.

Якуб завітав до Кіті рано-вранці. Вона відчинила двері, й хлопець привітно махнув їй кашкетом.

— Крикет! — вигукнув він. — Чудовий день для тренування! Ходімо до парку. Зараз усі на роботі, нас звідти ніхто не ганятиме.

— Гаразд, — відповіла Кіті. — Тільки, цур, я подаватиму перша! Зачекай-но, я взуюся...

Парк простягався на захід від Белгема, збоку від фабрик та крамниць. Починався він із звичайнісінького пустища, захаращеного цеглою, бур’янами й шматками колючого дроту. Якуб з Кіті, як і численні інші тутешні дітлахи, частенько гралися там. Та якби ви пройшли трохи далі й перебралися старим металевим мостом через залізницю, то побачили б приємніше видовище: розложисті буки, тінисті алеї, розкидані серед густих зелених газонів ставки зі зграйками диких качок. За парком проходило широке шосе, а далі стояв ряд великих будинків за високими мурами, де, поза всяким сумнівом, мешкали чарівники.

Простолюд у цій частині парку не шанували: по дитячих майданчиках розповідали історії про дітей, які наважувались зайти туди й більше не поверталися додому. Кіті не дуже вірила в ці побрехеньки: вони з Якубом кілька разів переходили міст і діставалися аж до ставків. Одного разу якийсь ошатний добродій з чорною бородою заходився кричати на них із того боку ставка. Якуб відповів йому промовистим порухом. Сам добродій ніби не звернув на це уваги, та його супутник — низенький непоказний чоловічок, якого діти досі не помічали, — напрочуд хутко помчав до них. Кіті з Якубом ледве встигли накивати п'ятами.

Та зазвичай, коли вони дивились туди з містка, заборонена частина парку була безлюдна. Просто шкода було, що таке чудове місце пропадає марно — та ще й такого славного дня, коли всі чарівники на роботі! Тож Кіті з Якубом щодуху побігли туди.

їхні підошви гучно стукотіли об гудронове покриття містка.

— Бачиш, нікого! — мовив Якуб. — Я ж казав тобі!

—А це хто? — Кіті, приставивши долоню дашком до очей, придивилася до букової алеї, яку важко було розгледіти через сліпуче сонце. — Отам, під деревом... Ніяк не можу розібрати!