Око ґолема

їхня родина мешкала в убогому будиночку на півдні Лондона, в передмісті Белгем. Будиночок був маленький: на долішньому поверсі містились вітальня, кухня та крихітна ванна, а на горішньому — невеликий коридорчик і дві спальні, доньчина та батьківська. В коридорчику стояло вузьке високе дзеркало, перед яким щоранку по черзі чепурилася вся сім’я. Батько завжди довго порався зі своєю краваткою. Кіті ніяк не могла зрозуміти, чому він то зав’язує, то розв’язує цю смужку матерії, сюди-туди пересовує її, адже різниці з того не було майже ніякої.

— Зовнішній вигляд — це найголовніше, Кіті, — говорив він, заклопотано вивчаючи кільканадцятий вузол. — На моїй роботі без гарного враження не обійтися.

Батько Кіті був довготелесий, жилавий чоловік з упертим обличчям і простакуватою мовою. Він керував відділом великої універсальної крамниці в центрі Лондона й дуже пишався такою відповідальністю. Очолював він відділ шкіряних товарів: то була велика простора зала з низькою стелею, освітлена помаранчевими лампами й заповнена дорогими шкіряними торбинками та валізами. Шкіряні товари вважалися за розкіш, тож і покупцями цього відділу були здебільшого чарівники.

Кіті зо два рази бувала в батька на роботі, й щоразу від набридливого запаху шкіри їй паморочилось у голові.

— Не заважай чарівникам, — повторював батько. — Це дуже поважні особи. Вони не люблять, коли хтось плутається в них під ногами, навіть таке гарненьке дівчатко, як ти.

— А як мені знати, хто чарівник, а хто ні? — питала Кіті. Їй тоді було сім років, і вона справді не зналася на таких речах.

— Ну, чарівники завжди ошатно вбрані, суворі й мудрі з обличчя і часто ходять із гарними ціпками. Від них пахне дорогими парфумами й трішки чарами — магічними пахощами, зіллями... Але якщо ти відчуєш цей запах — це значить, що ти підійшла до них надто близько! Краще зовсім до них не підходь.

Кіті щиро обіцяла, що так і робитиме. Коли покупці заходили до відділу шкіряних товарів, вона ховалася в найдальший куток і звідти зацікавлено оглядала їх. Усі вони справді були ошатно вбрані, з ціпками в руках, а щодо запахів, то за смородом шкіри їх було просто не чути. Та невдовзі дівча навчилося розпізнавати чарівників за іншими прикметами — за особливою холодністю їхніх очей, за владною й суворою поведінкою й за тим, як несподівано напружувався її батько. Щоразу, розмовляючи з чарівниками, він ставав якийсь незграбний, піджак у нього брався зморшками, а краватка нервово ковзала набік. Коли покупці щось казали йому, він тільки вклонявся й кивав. Хоч які непомітні були ці прикмети, Кіті їх вистачало: вони засмучували й навіть гнітили її, хоч мала й сама не знала, чому.

***

Мати Кіті приймала відвідувачів у конторі «Пер Палмера» — старої поважної фірми, що ховалася між численними палітурнями та друкарнями Південного Лондона. Контора постачала чарівникам гусячі пера для їхніх заклять. Писати гусячими перами було важко й незручно, тож чарівники дедалі рідше користувались ними. Службовці самої контори давно вже писали кульковими ручками.

Ця робота дозволяла матері Кіті частенько зустрічатися з чарівниками, бо вряди-годи хтось із них неодмінно заглядав до контори, щоб подивитися нову партію пер. Товариство цих осіб просто-таки захоплювало її.

— Яка вона розкішна! — часом розповідала мати. — Убрана в найкращу червоно-золоту тафту! З самісінької Візантії, я певна! А які величні в неї манери! Тільки лясне пальцями — і всі довкола скачуть, наче ті коники-стрибунці!

— Щось це надто вже нахабно, — озивалася Кіті.

— Ти для цього ще замала, любонько, — заперечувала мати. — Ні, то чудова жінка!..

Одного разу, коли Кіті було вже десять років, вона повернулася зі школи й побачила, як мати плаче на кухні.

— Матусю, що сталося?

— Е-е... нічого. Ой, про що це я? Просто мене трохи скривдили. Кіті, я боюся... боюся, що я втратила роботу. Лишенько, що ж ми скажемо татові?

Кіті посадила матір за стіл, заварила їй чаю й принесла печива. Мати довго схлипувала й бідкалася, та врешті розповіла правду. Старий пан Палмер пішов на спочинок. Його фірму перекупили троє чарівників, які не люблять простолюд. Вони привели з собою нових працівників, а половину попередніх — зокрема й матір Кіті — викинули геть.

— Вони не можуть так чинити! — заперечувала Юті.

— Звичайно, можуть, любонько. Це їхнє право. Вони захищають нашу країну, роблять нас наймогутнішим народом у світі... Тому в них безліч привілеїв! — мати витерла сльози й відсьорбнула чаю. —Та все одно мені трохи кривдно. Після стількох років...

Хоч як то було кривдно, та все одно то був останній день, коли мати Юті працювала в Палмера. Через кілька тижнів її подруга пані Гірнек, так само звільнена з роботи, знайшла їй місце прибиральниці в друкарні. Життя ніби знову налагодилось. Проте Юті не забула нічого.

***