Око ґолема

Вітерець поворушив пір’я на моїй голові.

— Може, й правда.

Жабеня зойкнуло:

— Ой! Просто жах, авжеж? Тепер ми пропали! Цілий день до них прибувають нові й нові загони духів, а це означає тільки одне: вночі вони підуть в атаку. До світанку ми всі погинемо!

Еге ж, добрячий буде бойовий дух у нашого війська після таких розмов![5] Я торкнувся його бородавчастого плеча:

— Послухай-но, синку... як тебе звуть?

— Наббін, сер.

— Наббін... Отож, Наббіне, не треба вірити першим-ліпшим чуткам. Авжеж, британська армія потужна. Ба більше, потужніше військо я навряд чи бачив. Але нехай так! Нехай у них там мариди, легіони афритів, цілі бочки горл! Нехай усе це рушить на нас цієї ж ночі, просто отут, біля Страхівської брами! Нехай! У нас є дещо таке, що вони вхоплять шилом патоки.

— Що саме, сер?

— Дещо таке, від чого ці африти з маридами попадають сторч головами! Таємні чари, яких ми навчились у вогні десятків боїв. Чари, які обіцяють лиш одну солодку змогу: вижити!

Жабеня вирячилось на мене:

— Це мій перший бій, сер...

Я нетерпляче махнув рукою:

— Цісарські джини кажуть: наші чарівники над чимось працюють. Остання лінія оборони. Щось там у них по-справжньому божевільне, — я мужньо ляснув його по плечу. — Як тобі, синку? Полегшало?

— Ні, сер. Тільки погіршало...

Не дивно. Я ж не майстер на всілякі дружні бесіди.

— Гаразд, — буркнув я. — Ось моя порада: викручуйтесь якнайспритніше і тікайте, де лише можете. Якщо пощастить, то ваших господарів повбивають раніше за вас. Сам я, принаймні, на це сподіваюся.

Сподіваюсь, мої бадьорі слова пішли їм на користь, бо саме цієї миті розпочалася атака. Далеке відлуння розляглося всіма сімома рівнями. Ми всі відчули його: то був владний наказ, що лунав на одній-єдиній ноті. Я рвучко обернувся, вглядаючись у пітьму, і п’ятеро вартових — один за одним — теж повизирали з-за своїх зубців.

Унизу, в долині, могутня армія рушила вперед.

На чолі військ, у раптовому пориві шаленого вітру, мчали джини в червоно-білих обладунках, озброєні тонкими списами зі срібними наконечниками. Крила їхні гули, а від вигуків аж вежі здригалися. Землею наступали примарні лави горлів з кістяними тризубцями: нишпорячи по всіх хижах та будинках за мурами, вони шукали собі поживи[6]. Над ними кружляли неясні тіні гулів та мороків — привидів холоду й нещастя, безтілесних на всіх семи рівнях. А позаду — з вереском і ляскотом зубів — знялися в небо, немовби велетенська піщана буря чи бджолиний рій, тисячі бісів та фоліотів. Усі вони — та й численні інші — посунули до Страхівської брами.

Жабеня торкнуло мене за лікоть.

—Дякую, сер, що ви поговорили з нами, — сказало воно. — Завдяки вам я почуваюся спокійніше.

Та я його майже не слухав. Я дивився вдалину, вище за страхітливе військо, на невисокий пагорб поруч із банями білих наметів. Там стояв чоловік із палицею — чи радше посохом — у руці. Стояв він надто далеко, щоб я міг його як слід роздивитись, одначе його міць я відчував навіть звідси. Його аура осявала увесь пагорб. Я побачив, як із хмар, що купчилися в небі, вирвались кілька блискавок і втягнись у верхівку піднесеного посоха. Пагорб, намети, вояки, що чекали довкола, — все на мить освітилося, наче опівдні. А потім світло згасло — посох увібрав енергію блискавок у себе. І над оточеним містом прокотився грім.

— То ось він який, — пробурмотів я, — цей славетний Ґледстон...

Джини тим часом наблизилися до мурів, залишивши позаду долину та руїни розорених будинків. Коли вони підійшли впритул, подіяло захисне замовляння: в небо вистрілили струмені блакитно-зеленого полум’я і спопелили тих, хто мчав попереду. Проте полум’я швидко згасло, й духи посунули далі.

Настала черга захисників міста. З мурів аж до хмар знялася зграя бісів та фоліотів. Вони пронизливо верещали й жбурляли Вибухи назустріч ворожій орді. Нападники відповідали тим самим. У сутінках стикались і сплітались Інферно й Потоки; спалахи світла відкидали чудернацькі переплетені тіні.

Довкола вже горіли празькі передмістя; перші горли юрмились під нами, силкуючись розірвати міцні закляття, якими я поскріплював основи мурів.

Я розправив крила, готовий поринути в бій. Жабеня біля мене роздуло горлянку і войовниче кумкнуло. Наступної миті з посоха чарівника, що стояв на пагорбі, вилетів згусток енергії. Промчавши небом, він влучив у вежу Страхівської брами — під самісінькі її зубці. Наш Щит розірвався, мов тоненький папірець. На всі боки полетіли камені й тиньк; дах просів. Я шкереберть злетів у повітря...

...і ледве не впав на землю. Щоправда, мені пощастило: я гепнувся просто на вози з сіном, якими перед облогою перегородили браму. Дерев’яний каркас вежі вже палав. Вартових не було видно. Небом сновигали біси та джини, обмінюючись магічними атаками. Мертві тіла сипалися вниз, підпалюючи дахи будинків. Надвір, репетуючи, вибігали жінки й діти. Страхівська брама тремтіла від ударів кістяних тризубців. Було зрозуміло, що їй уже недовго стояти.

Захисники міста потребували моєї допомоги. Я спритно, як і завжди, вибрався з купи сіна.