Око ґолема

Ми неохоче кивнули. Саме цієї миті підлога під ногами здригнулась від недалекого вибуху.

— Тоді за мною! — наказав хазяїн. — Часу в нас обмаль!

* * *

Ми піднялись тими самими сходами — й заглибились у вузькі коридори замку. У вікнах яскраво спалахувало полум’я, жахливі крики відлунювали звідусіль. Хазяїн біг підтюпцем на своїх довгих сухорлявих ногах, відсапуючись із кожним кроком; ми з Квізл довгими стрибками мчали за ним навздогін.

Врешті ми вискочили на терасу, де впродовж багатьох літ цісар утримував свій пташник. Пташник був величезний — нагромадження просторих вольєрів з візерунчастими бронзовими ґратами, банями, башточками, висувними годівничками й дверцятами, крізь які цісар міг заходити всередину. Всередині все було захаращено деревами та кущами в горщиках, між якими гасали незліченні різноманітні папуги, чиї предки потрапили до Праги з усіх усюд. Цісар просто схибнувся на цих пташках: останнім часом, коли міць Лондона почала зростати, а його власна імперія вислизати з його рук, він дедалі частіше сидів у пташнику, спілкуючись зі своїми друзями. Тепер, коли в нічному небі тривала магічна битва, птахів огорнула паніка: вони метушилися по клітках і перелякано кричали. Цісар — низенький гладкий панок у штанях із єдвабу й пожмаканій білій сорочці — метушився незгірше за своїх папуг, сперечаючись із служниками, приставленими до пташника, й нітрохи не зважаючи на радників, що з’юрмилися довкола.

Прем’єр-міністр Майрінк, блідий і сумний, смикав його за рукав:

— Ваша величносте! Будь ласка! Британці вже в Празькому Граді! Ми мусимо перевести вас до безпечного місця...

— Я не можу покинути свій пташник! Де мої чарівники? Покличте їх сюди!

— Ваша величносте, вони всі беруть участь у битві...

—А де мої африти? Мій вірний Феб?

— Ваша величносте, я вже кілька разів повідомляв вам, що він...

Мій хазяїн пропхався крізь натовп.

— Ваша величносте! Рекомендую вам Квізл і Бартімеуса. Вони допоможуть нам виїхати, а тоді повернуться, щоб порятувати ваших чудових птахів.

— Як? Коти? Оці два коти?![9]

Цісар зблід і набундючився.

Ми з Квізл вирячили очі. Вона перетворилася на дівчину-красуню, а я прибрав подобу Птолемея.

— А тепер, ваша величносте, прошу вас до цих сходів... — провадив мій хазяїн.

У місті загриміли потужні вибухи. Горіла вже половина передмість. Через кам'яний парапет, що оточував терасу, перескочило бісеня з підпаленим хвостом. Воно підлетіло до нас і заціпеніло.

— Дозвольте доповісти, сер! До замку проривається безліч лютих афритів. На чолі в них Гоноріус і Петтернайф — особисті слуги Ґледстона. Дуже страшні, сер. Наші загони не стримують їхнього натиску... — бісеня замовкло й поглянуло на свій хвіст. — Дозвольте пошукати води, сер!

—А ґолеми? — поцікавився Майрінк.

Бісеня здригнулося:

—Так, сер! Ґолеми щойно почали битися з ворогом. Я, зрозуміло, тримався далі від хмари, та мені здається, що британські африти трохи перемішались і відступили. То як щодо води?..

Цісар пискливо вигукнув:

— Чудово, чудово! Перемога за нами!

— Це лише тимчасова перевага, — заперечив Майрінк. — Нам пора, ваша величносте.

Незважаючи на протести цісаря, його відтягли від кліток і повели до хвіртки. Майрінк із моїм хазяїном очолювали ходу: цісар ішов за ними, та його низенької постаті не було помітно за натовпом двірської челяді. Позаду прямували ми з Квізл.

Спалахнуло світло. Позаду нас через парапет перескочили дві чорні тіні. Подерті плащі майоріли за їхніми плечима, в глибині каптурів жевріли жовті очі. Вони мчали через терасу великими стрибками, ледве торкаючись землі. Пташки в клітках раптово замовкли.

Я позирнув на Квізл:

—Твої чи мої?

Дівчина-красуня вишкірила гострі зубки в усмішці:

— Мої.

Вона залишилася позаду, щоб зустріти гулів. А я побіг навздогін за цісарським почтом.

За хвірткою, під замковим муром, уздовж рову вела на північ вузенька стежка. Внизу палало Старе Місто; я бачив, як вулицями бігали британські вояки та пражани, що тікали від них, билися з ними й помирали від їхніх рук. Та все це здавалося страшенно далеким — мені було чути лише легенькі подихи вітру. В небі, мов гайвороння, ширяли зграї бісів.

Цісар нарешті припинив вередувати. Почет мовчки поспішав уперед. Поки що все було гаразд. Ми вже дісталися Чорної вежі. Ось і сходи—дорога вільна.

Позаду залопотіли крила, і біля мене сіла Квізл. Обличчя її було сіре, а в боці зяяла рана.

— Щось не так? — запитав я.

—То не гулі. Там був африт. Прийшов ґолем і знищив його. Зі мною все гаразд.

Почет тим часом спускався з пагорба. Внизу, у воді Влтави, було видно спалахи замку у вогні, що надавали річці скорботної краси. Ми нікого не зустріли, нас ніхто не намагався переслідувати. Найгірше залишилося позаду.

Річка була вже близько. Ми з Квізл перезирнулися. Місто загинуло, а з ним загинула й ціла імперія, однак ця втеча дозволить нам порятувати хоч рештки подоланих гордощів. Цього рабства ми, звичайно, бридились, та програвати аж ніяк не хотіли.

Біля самісінького підніжжя пагорба на нас чекала засідка.

На сходи перед почтом зненацька вискочили шестеро