Око ґолема

— Бартімеусе, коли пообтрушуєш із себе соломинки, не забудь, що тебе кличуть до замку, — пролунав знайомий голос.

Воїн з головою яструба озирнувся.

— О, Квізл! Привіт!

Посеред вулиці, зирячи на мене жовто-зеленими очима, сиділа гарненька леопардиця. Коли я поглянув на неї, вона недбало підвелася, відійшла трохи вбік і сіла знову. За мить на те місце, де вона щойно сиділа, полинув потік гарячої смоли, після якого на бруківці зостався задимлений кратер.

— Ти, здається, трохи заклопотаний, — зауважила леопардиця.

— Еге ж. Тут, здається, нам не вистояти, — я скочив з воза на землю.

— Схоже, що мури довго не витримають, — провадила леопардиця, глянувши на браму. — Поганенька, нівроку, робота. Цікаво, який це джин будував її?

—Хтозна, — відповів я. — То що, нас кличе хазяїн?

Леопардиця кивнула:

— Треба поспішати, бо він зараз дасть нам Голок. Ходімо пішки. В небі он яка товкотнеча.

— Ну, то веди мене.

Я перемінив подобу, обернувшись пантерою — чорною, як ніч. Ми помчали вузенькими вуличками до Градчанської площі. Вулички були порожні. Ми навмисне уникали місць, де юрмився, мов перелякане стадо, люд. Довкола спалахували нові й нові будинки. Завалювались дахи, падали стіни. Над руїнами танцювали й вимахували головешками бісенята.

Біля замку, в непевному світлі ліхтарів, метушилися цісарські служники, абияк вантажачи на вози розрізнені меблі. Конюхи марно силкувалися поприпинати оскаженілих коней. Небо над містом палахкотіло різнобарвними вогнями; від Страхівської брами й монастиря лунали глухі вибухи. Ми вільно прослизнули крізь парадні ворота замку.

— Цісар виїздить, еге ж? — пропихкотів я, побачивши засапаних бісів з паками одягу на головах.

— Він більше тривожиться за своїх любих пташок, — пояснила Квізл. — Хоче, щоб наші африти перенесли їх у безпечне місце.

Зелені очі леопардиці насмішкувато блиснули.

—Але ж усіх афритів побили!

— Отож-бо й воно... Ми майже прийшли.

Ми дістались північного крила замку, де облаштувалися чарівники. Тут навіть камені густо просякли магією. Леопардиця й пантера збігли вниз довгими сходами, опинилися на балконі, що виходив на Оленячий рів, і крізь арку увійшли до Нижньої Майстерні. То була простора кругла зала, що займала майже цілий перший поверх Білої вежі. Впродовж кількох останніх століть мене часто викликали сюди, та цього разу всі звичайні магічні предмети — книжки,

горщики з пахощами, свічники — було відсунуто до стін, а посередині зали стояли десять столів і крісел. На кожному столі спочивала мерехтлива кришталева куля, а в кожному кріслі сидів згорблений чарівник, що пильно вглядався вглиб кулі. В залі панувала мертва тиша.

Наш хазяїн стояв біля вікна, роздивляючись темне небо крізь телескоп[7]. Помітивши нас, він порухом наказав нам мовчати і провів до сусідньої кімнати. За кілька останніх напружених тижнів його сиве волосся стало ще білішим, гачкуватий ніс потоншав і скривився ще дужче, а очі почервоніли, мов у біса[8]. Він почухав потилицю:

— Не розповідайте нічого. Я знаю все. Скільки ми маємо часу?

Пантера ворухнула хвостом:

—Десь із годину, не більше.

Квізл озирнулася в бік великої зали, де працювали мовчазні чарівники.

— Ви, схоже, випустили ґолемів, — зауважила вона.

Чарівник коротко кивнув:

— Вони завдадуть ворогові серйозних збитків.

— Цього все одно замало, — заперечив я. — Навіть якщо їх десятеро. Ви бачили, які там війська?

— Завжди ти, Бартімеусе, лізеш зі своїми дурними й непотрібними зауваженнями! Це лише для того, щоб відвернути їхню увагу. Ми збираємось вивести його величність зі східного боку. Біля берега чекає човен. А ґолеми тим часом оточать замок і прикриють наш відступ.

Квізл досі дивилася на чарівників: вони схилилися над своїми кулями, без упину бурмочучи тихі накази своїм створінням. Крихітні зображення в кришталі показували кожному чарівникові, що бачить його ґолем.

— Британці не марнуватимуть часу з цими потворами, — мовила Квізл. — Вони знайдуть тих, хто ними керує, й повбивають їх.

Хазяїн вишкірився:

— Цісар на той час уже буде в безпеці! До речі, саме це й стане вашим новим завданням: охороняти найяснішого цісаря під час цієї втечі. Зрозуміли?

Я підняв лапу. Чарівник тяжко зітхнув:

— Що, Бартімеусе?

— Сер, — сказав я, — дозвольте запропонувати вам інше. Прагу оточено зусібіч. Якщо ми тікатимемо з міста разом з цісарем, то неминуче загинемо. Може, нам краще наплювати на цього старого дурня й накивати п’ятами? На Карловій вулиці є невелика пивничка з пересохлою криницею. Криниця неглибока. Отвір, щоправда, досить вузенький, та все ж...

Чарівник спохмурнів:

— Ти гадаєш, ніби я там ховатимусь?

— Ну, для вас там, може, й трохи затісно, та ми спробуємо якось запхати вас туди. Ваше черево, звичайно, завдасть нам клопоту, та коли трішки натиснути... Ой-ой-ой!

Моя шерсть закурилася димом. Я замовк на півслові. Розжарені Голки завжди збивають мене з пантелику.

— На відміну від тебе, — гаркнув чарівник, — я знаю, що таке відданість! Мене не треба змушувати чесно поводитися щодо свого володаря. Повторюю: ви обоє повинні захищати його величність — навіть ціною власних життів! Зрозуміли?!