Око ґолема

— Кілька років тому, — мовив він, — я купив свій «ролс-ройс» на аукціоні. Він потребував серйозного ремонту, та все одно обійшовся мені в чималеньку суму. Відтоді я витратив на нього ще більше коштів: замінив кузов, колеса, мотор і, найголовніше, поставив вітрове скло з тонованого кришталю. Мій автомобіль став найкращим «ролс-ройсом» на цілий Лондон. Можна сказати, що він став моїм захопленням, моєю невеличкою розвагою серед тяжкої праці. Тільки вчора, після кількамісячних пошуків, я роздобув справжній порцеляновий номерний знак і пригвинтив його до капота. Нарешті мій автомобіль набув завершеного вигляду! Сьогодні я виїхав ним на прогулянку. І що ж сталося? На мене зненацька напали двоє вилупків з простолюду! Ви розбили мені вітрове скло, через вас я не впорався з керуванням, врізався в ліхтарний стовп, розбив кузов, колеса й мотор, а мій порцеляновий номер розлетівся на десятки шматочків. Мій автомобіль знищено! Відновити його неможливо... — він помовчав, облизавши губи товстим рожевим язиком. — І тепер ти питаєш, чого я хотів? Насамперед я хотів почути, що скажете ви...

Кіті озирнулася на всі боки, гарячково силкуючись щось придумати.

—Е-е... для початку, мабуть, «пробачте».

— «Пробачте»?!

—Так, сер. Це просто випадок, ми не хотіли...

— Після того, що ви накоїли? Після завданих вами збитків? Двоє малих зловмисників-простолюдинів...

На очах у Кіті виступили сльози.

— Це неправда! — відчайдушно вигукнула вона. — Ми не навмисне розбили вашу машину. Ми просто гралися! Ми навіть не бачили дороги!

— Гралися? В цьому приватному парку?

— Він не приватний. А якщо й приватний, це все одно неправильно! — Кіті розуміла, що цього не варто говорити, та не могла нічого з собою вдіяти. — Тут нікого не було! Ніхто, крім нас, тут не гуляв! Ми нікому не заважали! Чому нам сюди не можна?!

— Кіті! — хрипко обізвався Якуб. — Мовчи!

— Неміадесе, — звернувся незнайомець до тварюки, що сиділа з іншого краю містка. — Зроби таку ласку, підійди на два кроки ближче. У мене тут є справа — допоможи мені з нею впоратись.

Кіті почула, як заклацали кігті по містку — й побачила, як скулився Якуб.

— Сер, — тихо сказала вона, — нам дуже жаль вашого автомобіля. Слово честі...

— Тоді чому, — поцікавився чарівник, — ви побігли навтьоки, а не залишились на місці, щоб узяти на себе відповідальність?

— Пробачте, сер, — ледве чутно прожебоніла Кіті. — Ми перелякались...

— О, як мудро! Неміадесе... ГЬдаю, Чорної Молотарки їм буде досить?

Кіті почула тріскотіння довжелезних пальців і замислений голос:

—А на якій швидкості? Вони менші за середню вагу.

— Гадаю, на досить суворій. Еге ж? Автомобіль був надзвичайно дорогий. Попрацюй з діточками як слід...

Чарівник, напевно, вирішив, що його роль у цій справі закінчена. Він обернувся і, не виймаючи рук з кишень, пошкутильгав назад до хвіртки.

Може, вони ще встигнуть утекти... Кіті смикнула Якуба за комір:

—Тікаймо!

Обличчя в хлопця було мертвотно-бліде. Кіті ледве розчула його слова:

— Не варто. Не встигнемо...

Він облишив її футболку й стояв, безпорадно опустивши руки.

Зацокотіли кігті:

— Обернися до мене, дитинко...

На мить Кіті спало на думку, що можна покинути Якуба й тікати самій. Перебігти місток, заховатись у парку... Та їй тут-таки стало соромно — і за цю думку, і за себе саму. Вона обернулась і вирячилась просто тварюці в обличчя.

— Отак буде краще. Для Молотарки потрібен зоровий контакт...

На мавпячому писку демона не було помітно жодної злоби, хіба що легка нудьга.

Подолавши страх, Кіті благально підняла руку:

— Будь ласка, не мучте нас!

Жовті очі вибалушились, чорні губи сумно випнулись:

— Боюся, що це неможливо. Я дістав наказ — покарати вас Чорною Молотаркою, — і не можу не виконати його... без величезної небезпеки для себе. Невже ви хочете, щоб мене кинули в Полум’я Знищення?

— Правду кажучи, саме цього я й хочу..

Демон, мов кіт, крутнув туди-сюди хвостом, зігнув ногу й почухав внутрішній бік протилежного коліна довгим кігтем.

— Безперечно. Що ж, становище прикре. Прикре для нас усіх. Тож не марнуймо часу...

Демон підняв руку.

Кіті вхопилася за Якубів стан. Крізь тіло й матерію вона відчувала калатання його серця.

Між розчепіреними пальцями демона з’явилося колечко сірого диму, яке полинуло до них. Кіті ще встигла почути Якубів вереск, побачити червоногаряче полум’я всередині колечка, а потім їй в обличчя вдарило жаром, і все померкло.

6

— Кіті... Кіті!

— М-м...

— Прокидайся! Пора!

Кіті підняла голову, моргнула, здригнулась — і отямилась. Навколо лунав гомін театрального антракту. В залі горіло світло, перед сценою опустилася велика фіолетова завіса. Публіка розпалася на сотні окремих червонолицих людей, які поволі пробиралися між рядами. Хвилі звуку напливали й бились об скроні, наче прибій об скелі. Дівчина труснула головою й поглянула на Стенлі, що перехилився через бильце крісла сусіднього ряду й насмішкувато дивився на неї.

— Ой! — збентежено зойкнула вона. —Так-так, я готова.

— Торбина! Не забудь торбину!

— Хіба я щось колись забувала?

— А хіба ти колись засинала серед білого дня?