Око ґолема

Відсапнувши, Кіті прибрала з чола довге пасмо волосся, нахилилася за торбиною — й тут-таки встала, щоб пропустити чоловіка, який протискався до виходу. Потім рушила вслід за ним. На мить вона перехопила Фредів погляд, та в його очах, як і завжди, важко було щось розібрати. Проте Кіті вдалося помітити в них легеньку посмішку. Закопиливши губки, дівчина вибралася в прохід.

Усі проходи в партері були залюднені: хто поспішав до буфету, хто — до туалету, хто — до морозивниці, що стояла біля стіни. Просуватися в будь-якому напрямку було важко: все це нагадувало Кіті ринок худоби, де череду повільно женуть лабіринтом з бетонних стовпів та металевих дротів.

Вона глибоко зітхнула й поринула в людське стадо, то бурмочучи вибачення, то спритно працюючи ліктями. Вона пробиралася між животами й спинами до виходу з залу.

На півдороги хтось торкнув її за плече. Обернувшись, вона побачила усміхненого Стенлі.

— Що, вистава тобі не сподобалася?

— Звичайно, ні. Бридня та й годі.

— Ні, зо два цікаві моменти там були.

— Для тебе — звісно.

Стенлі присвиснув, удаючи подив:

— Зате я не хропів на роботі.

— Робота, — зітхнула Кіті, — лише починається.

Стиснувши зуби, з розпатланим волоссям, вона вивалилась нарешті в бічний коридор, що йшов навколо залу. Тепер вона сердилась на себе саму — і через те, що заснула, і через те, що так легко піддалася на кпини Стенлі. Він завжди помічає в ній будь-які вади й користується цим, тож і остання пригода тут збільшить його перевагу. Кіті нетерпляче труснула головою: хай йому грець — зараз нема на таке часу.

Вона опинилася в фойє, звідки численні глядачі виходили надвір — випити чогось холодненького й помилуватись літнім вечором. Небо було темно-синє, сутінки потроху густішали. Будинки навпроти були обвішані барвистими прапорцями й плакатами на честь майбутнього державного свята. Бряжчали келихи, лунав людський сміх. Крізь натовп мовчки, пильно озираючись довкола, пройшли троє молодиків.

Біля рогу будівлі Кіті поглянула на годинник:

—У нас п’ятнадцять хвилин.

— Тут є кілька чарівників, — обізвався Стенлі. — Бачиш оту стару, що перехиляє джин? Оту, в зеленому? В її торбині щось є. Аура нівроку потужна. Можна поцупити.

— Ні. Діймо за планом. Починай, Фреде.

Фред кивнув. Дістав з кишені своєї шкіряної куртки сигарету й запальничку. Пройшов ще трохи вперед — так, щоб було видно провулок, — і, закурюючи, оглянув його. Задоволений побаченим, він майнув у провулок, не оглядаючись. Кіті й Стенлі рушили за ним. Провулок був повен крамниць, барів та ресторанів. Багато людей гуляли тротуарами, дихаючи свіжим повітрям. Діставшись до наступного рогу, Фред витяг ще одну сигарету й зупинився, щоб запалити її й водночас ще раз роззирнутися довкола. Цього разу він примружив очі і розвальцем подався назад. Кіті й Стенлі тим часом заклопотано роздивлялись вітрини — щаслива парочка, що тримається за руки. Фред пройшов повз них.

— Сюди прямує демон, — тихо мовив він. — Заховай-но торбину.

Минула хвилина. Кіті й Стенлі мило вуркотіли, оглядаючи розкішні перські килими. Фред вивчав букети в сусідній вітрині. Кіті краєм ока спостерігала за вулицею. З-за рогу, насвистуючи військовий марш, вийшов низенький підстаркуватий добродій — сивий, ошатно вбраний. Кіті тихенько позирнула на Фреда. Той майже непомітно хитнув головою. Кіті й Стенлі залишилися біля вітрини. У провулку з’явилася леді середнього віку, в заквітчаному капелюшку з широкими крисами. Ступала вона поволі, ніби міркуючи про злигодні цього світу. На розі леді зупинилася, тяжко зітхнула й попрямувала в їхній бік. Коли вона проходила поряд, Кіті відчула пахощі її парфумів — виразні, навіть вульгарні. Аж нарешті її кроки стихли вдалині.

— Усе гаразд, — обізвався Фред. Він знов озирнувся туди-сюди, кивнув — і пропав за рогом.

Кіті й Стенлі, облишивши вітрину, подалися за ним, розчепивши руки так хутко, ніби виявили одне в одного чуму. Шкіряна торбина, яку Кіті досі ховала під курткою, тепер була у дівчини в руці.

Наступний провулок, куди вони повернули, був вужчий за попередній, і перехожих там не було видно. Ліворуч, за чорною залізною огорожею, розлігся внутрішній двір крамниці, де продавали килими. Фред стояв, притулившись до огорожі, і оглядався на всі боки.

— Отам щойно пролетіла куля-шпигун, — повідомив він. — А тут усе чисто. Твоя черга, Стене.

Ворота, що вели в двір, було взято на замок. Стенлі підійшов ближче й придивився. Потім дістав з якоїсь потаємної кишені залізні кліщі. Затиснув, повернув — і ланцюжок лопнув. Усі троє, на чолі зі Стенлі, що пильно розглядав землю під ногами, увійшли в двір.

— Що-небудь бачиш? — запитала Кіті.

— Тут — нічогісінько. На дверях ніби серпанок — мабуть, охоронне закляття. Треба його обминати. А оте вікно, — показав він, — цілком безпечне.

—Гаразд.

Кіті підкралася до вікна й зазирнула всередину. Судячи з того, що вона встигла розгледіти, за вікном була комора, повна килимів, старанно скручених і загорнутих у полотно.

—А ви? — прошепотіла вона. — Щось бачите?