Око ґолема

Саме сюди раз на тиждень — щопонеділка, надвечір — урочисто навідувався вельмишановний чарівник Шолто Пінн, щоб подивитись на своїх конкурентів і придбати яку-небудь дурничку.

Була середина червня. Сонце щойно сховалося за дахами. Сам ярмарковий майдан, затиснутий між будинками, вже потонув у синьому затінку, однак стіни ще зберігали досить тепла, щоб зробити прогулянку пана Пінна якнайприємнішою. На ньому були білий лляний піджак і такі самі штани, а на голові — солом’яний капелюх із широкими крисами. Він недбало помахував ціпком зі слонової кістки. В другій руці пан Пінн стискав великого жовтого носовичка, яким часом витирав піт з потилиці.

Вбрання чарівника було бездоганне — аж до носаків виглянцюваних черевиків. І це — попри бруд на тротуарах, засмічених рештками тисяч вуличних обідів: недогризками яблук, банановими шкуринками, обгортками від бутербродів, шкаралупками з горіхів, скойками з устриць, кісточками й хрящиками... Пана Пінна це, одначе, не турбувало: всюди, де він проходив, невидима рука прибирала сміття.

Проходячи ярмарком, він оглядав прилавки обабіч себе крізь товстий скляний монокль. Обличчя його зберігало звичний вираз зневажливої нудьги — захист від надокучливих торговців, які добре знали його.

— Сеньйоре Пінне! Ось тут у мене бальзамована рука невідомого походження! Її знайшли в Сахарі: це, напевно, мощі якогось святого. Я відмовив усім, чекав тільки на вас...

— Зачекайте-но, мосьє! Подивіться на цю дивовижну обсидіанову скриньку..

— Погляньте на цей клаптик пергаменту! Ці руни...

— Не слухайте цих бандитів, сері Ваш вишуканий смак підкаже вам...

— Ця вишукана статуетка...

— Ці драконячі зуби...

— Ця посудина з гарбуза...

Пан Пінн чемно всміхався, оглядав крам, не дуже зважав на вигуки торговців і потроху просувався вперед. Він ніколи не купував багато — основну частину краму йому постачали агенти, що працювали по всій імперії. Та все одно, хтозна, що тобі випадково трапиться. Подивитись ніколи не завадить.

Наприкінці ряду стояв прилавок, захаращений склом і керамікою. Здебільшого то були очевидні сучасні підробки, однак невеличкий синьо-зелений запечатаний горщичок привернув увагу пана Пінна. Він недбало запитав:

— Що це за штучка?

Крамарка, молода жіночка в барвистій пов'язці на голові, охоче відповіла:

— Це, сер, фаянсовий горщичок із Омбоса в Єгипті. Його знайшли в глибокій гробниці, під важким каменем, біля кістяка високого чоловіка з крилами.

Чарівник підняв брови:

— Справді? А сам цей дивовижний кістяк у вас зберігся?

— На жаль, ні. Кістки порозтягав розбурханий натовп.

— Як пощастило... А цей горщичок відкривали?

— Ні, сер. Там, напевно, джин або Морове Закляття. Купіть і відкрийте самі!

Пан Пінн узяв горщичок і покрутив його в товстих білих пальцях.

— Хм-м... — пробурмотів він. — Щось він напрочуд важкий для такого розміру. Може, стиснуте закляття... Цікава штучка. Скільки ви за неї хочете?

—Тільки для вас, сер, — сто фунтів.

Пан Пінн щиро розреготався.

— Я справді багатий, люба моя. Та це не значить, що мене можна дурити.

Він ляснув пальцями. Забряжчав посуд, зашелестіло полотно: невидима істота спритно задряпалась по одній із жердин, що підтримували ятку, пробігла верхом намету і зіскочила на плечі жінці.

Крамарка заверещала. Пан Пінн тим часом далі роздивлявся горщичок.

— Поторгуватись завжди варто, люба моя, та починати все-таки слід з розумної ціни. Може, назвете її? Мій помічник, пан Сімпкін, охоче це підтвердить, якщо нова ціна буде прийнятна.

Через кілька хвилин крамарка, що вже посиніла й задихалася від невидимих пальців, які стискали їй шию, врешті назвала ціну — ту, за яку вона сама придбала цей горщичок. Пан Пінн кинув кілька монет на прилавок і пішов собі в пречудовому гуморі, несучи свою здобич у кишені піджака. Покинувши ярмарок, він рушив Полтрі-стрит — туди, де на нього чекав автомобіль. Усі перешкоди на його шляху невидима рука відсувала вбік.

Завантаживши своє гладке тіло в автомобіль, пан Пінн наказав шоферові їхати. А потім, зручно вмостившись на сидінні, заговорив у повітря:

— Сімпкіне!

— Що, господарю?

— Сьогодні я не працюватиму допізна. Завтра — День Ґледстона, і пан Дюваль дає вечерю на честь нашого Засновника. На жаль, я мушу з’явитись на цю вкрай нудну вечірку.

— Гаразд, господарю. Відразу по обіді вам надіслали кілька ящиків з Персеполя. Розпакувати їх?

— Розпакуй. Усе менш цінне розсортуй і додай ярлики. Пакунки, позначені червоним полум’ям, не розгортай — це означає, що річ надзвичайно цінна. В одному ящику повинна бути сандалова деревина — поводься з нею обережно. Там усередині сховано коробку з мумією дитини часів Саргона. Перська митниця напрочуд пильна, й моєму агентові доводиться вигадувати нові способи пересилати контрабанду. Все зрозумів?

—Так, господарю. Охоче слухаюся вас.