Око ґолема

Аж тут знову щось затріскотіло. Сімпкін скривився. Лишенько, це ж улюблена шафка пана Пінна! Початку XIX століття, з червоного дерева, з ебеновими ручками, оздоблена лазуритом, — оце то горе!

Сімпкін змусив себе заспокоїтись і забути про шафку. До вікна залишилося зо два метри. Найголовніше — не зупинятись... він уже майже на місці. Таємничі кроки наближалися — від них аж стугоніла підлога.

Брязнув і заскреготав пошкоджений метал. Ні, це вже занадто! Він казна-скільки розбирав і сортував ці срібні нашийні обереги!..

Розгніваний Сімпкін знову зупинився. Кроки залунали ще ближче... Фоліот поспіхом промайнув до вікна й намацав пальцями віконницю. Відчув, як за ними тремтять охоронні вузли. Тепер зосталося тільки вибратись надвір...

Але ж пан Пінн звелів йому сидіти в крамниці й стерегти її! Ціною власного життя! Щоправда, то не був справжній наказ, відданий з пентакля... Хазяїн уже багато років не заганяв його до пентакля. Тож фоліотові можна й не слухатися! Та що пан Пінн тоді скаже, коли Сімпкін отак покине свою варту? Про це не хотілося навіть думати.

Ще один гучний крок позаду. Війнуло землею, черв'яками і глиною.

Якби Сімпкін послухався свого чуття й кинувся навтікача, підібгавши хвоста, він ще встиг би врятуватися. Проломити віконницю, розірвати охоронні тенета, вилетіти на вулицю! Одначе літа добровільної покори панові Пінну позбавили його рішучості. Він давно забув, як це — діяти з власної волі. Тож тепер Сімпкін міг лише стояти, тремтіти й хрипко верещати. А довколишнє повітря повнилося могильним холодом і ще чимось невидимим...

Фоліот притулився до стіни.

Над головою в нього знову брязнуло скло. Сімпкін відчув, як на підлогу падають друзки.

Склянки з фінікійськими пахощами! Безцінні склянки пана Пінна!

Він розгнівано скрикнув і в останню мить згадав про свій кийок. Щосили замахнувшись, він ударив по темній хмарі, яка вже нависла над ним, щоб забрати його з собою...

8

Коли настав світанок Дня Засновника, слідчі з міністерства внутрішніх справ уже заклопотано працювали на Пікаділлі. Попри урядові постанови, що наказували всім громадянам перебувати на святі в яскравому одязі, всі службовці були вбрані в суворі темно-сірі костюми. Повзаючи руїнами крамниць, вони здалека скидалися на мурашок, що порпаються в розореному мурашнику. Всюди було видно чоловіків та жінок, що лазили підлогою, випростувались, підбирали пінцетами уламки, ховаючи їх у прозорі пакунки, чи оглядали крихітні цятки по стінах. Вони нотували щось у записниках, щось малювали на аркушах пергаменту. Та найдивовижніше — принаймні так видавалося людям, що зібралися за межами забороненої зони, обвішаної жовтими прапорцями, — вряди-годи вони віддавали накази, чи подавали знаки, просто в повітря. Ці накази викликали то несподіваний порив вітру, то легенький шурхіт, що свідчив про стрімкий і впевнений рух. Ці відчуття неприємно бентежили людей — ті раптово згадували про свої справи й забиралися геть.

Натаніель стояв на купі каміння, що залишилася від «Піннового магічного знаряддя», й дивився на те, як підходить і йде собі простолюд. Правду кажучи, він розумів людську цікавість.

Пікаділлі було перевернуто з ніг на голову. Хтось порозорював усі крамниці — від Піннової аж до Ґрібової — й повикидав крам на бруківку через розбиті вітрини й проламані двері. Зіпсовані й потоптані харчі, книжки, вбрання, артефакти сумно лежали поміж купами скла, каміння й трісок. Усередині будинків видовище було ще сумнішим. Кожен тутешній заклад існував кілька століть, мав давню славу — і жоден з них не підлягав відновленню. Полиці й прилавки, шафки й столи було розбито, найцінніші товари розтерто на порох і змішано з брудом.

Видовище було смутне й водночас химерне. Здавалося, ніби щось пройшло крізь стіни, які відділяли одну крамницю від іншої, більш-менш в одному напрямку. Стоячи з одного кінця зруйнованого кварталу, можна було побачити наскрізь усі п'ять розорених крамниць і навіть робітників, що копирсалися в уламках з іншого кінця кварталу. До того ж постраждали тільки перші поверхи будинків; усе, що було вище, залишилося незайманим.

Натаніель замислено стукав себе ручкою по зубах. Щось дивне... І не схоже на жоден з нападів Спротиву, які йому довелося бачити. По-перше, руйнування набагато серйозніші. По-друге, їхня точна причина невідома.

З порожньої рами найближчого вікна визирнула молода жінка:

— Агов, Мендрейку!

— Що, Феннел?

— Теллоу хоче поговорити з вами. Він тут, усередині.

Хлопчина трохи насупився, проте обернувся і, ступаючи якнайобачніше, щоб не дуже забруднити цегляним порохом свої чудові шкіряні черевики, зійшов з купи сміття всередину розореної будівлі. Низенький кремезний чоловічок у темному костюмі й капелюсі з широкими крисами стояв там, де раніше був центр торговельного залу. Натаніель наблизився до нього:

— Ви кликали мене, пане Теллоу?

Міністр нетерпляче махнув рукою:

— Як по-вашому, що тут сталося?

— І гадки не маю, сер, — щиро зізнався Натаніель. — Дуже цікаво.