Око ґолема

— Але ж він стояв біля мене! З ним теж повинно бути все гаразд!

— Зараз, люба, я принесу тобі поїсти. Тобі полегшає. Може, щось почитаєш для розваги? Отам на столику — журнали.

Кіті не стала читати журналів. Коли медсестра пішла, дівча вислизнуло з ліжка й, хитаючись, звелося на ноги. Дерев’яна підлога була досить холодна. Легенько ступаючи й поволі впевнюючись у своїх силах, Кіті пройшла через палату, осяяну теплими плямами сонячного світла, що падали з високих склепінчастих вікон, і опинилася в коридорі.

Навпроти вона побачила ще одні двері, віконце в яких було завішене зсередини. Хутко озирнувшись на всі боки, Кіті без жодного звуку, мов привид, перебігла коридор і вхопилася за клямку дверей. Усередині було тихо. Кіті крутнула клямку й увійшла.

За дверима теж виявилась палата — маленька, але світла, з одним-єдиним ліжком і великим вікном, з якого було видно дахи Південного Лондона. Сонячне проміння скоса падало па ліжко, ділячи його поверхню рівно навпіл. Горішня частина ліжка була в затінку — як і обличчя людини, що спала в ньому.

Повітря в палаті просякло звичайним лікарняним запахом — ліками, йодом, антисептиками, та все це перебивали міцні, смердючі пахощі диму.

Зачинивши за собою двері, Кіті навшпиньки підкралася до ліжка. Вона глянула на Якуба, і очі її наповнилися слізьми.

Спершу вона розлютилася на лікарів за те, що вони обстригли Якубові геть усе волосся. Навіщо? Тепер воно бозна-скільки літ не відросте, а пані Гірнек так пишалася чорними синовими кучерями! Хлопець видавався якимось химерним — надто з цими незвичайними тінями на обличчі... Тільки тепер вона зрозуміла, що то не тіні.

Там, де шкіру Якубові затуляло волосся, вона зберегла свій звичайний смаглявий колір. Решта — від шиї до лоба — була ніби покреслена звивистими чорно-сірими смугами кольору попелу й горілої деревини. Жоден дюйм обличчя не зберіг свого природного кольору, хіба що місце, де були брови. Брови хлопчині справді поголили, й на їхньому місці залишилися два рожево-буруваті півмісяці. Але губи, повіки й вуха були безбарвні. Якубове лице скидалося радше на якусь дикунську маску чи карнавальну машкару, ніж на обличчя живої людини.

Груди хлопця гарячково піднімались і опускались під лікарняною ковдрою. З вуст вилітало слабке, хрипке дихання.

Кіті торкнула його руку, що лежала поверх ковдри. Якубові долоні, якими він захищав обличчя від диму, теж були вкриті чорними смугами.

Дотик дівчати не залишився без відповіді. Голова ворухнулася вбік, мертвотне обличчя трохи скривилося. Сірі губи розімкнулись, ніби намагаючись заговорити. Кіті забрала руку й нахилилася ближче:

— Якубе!

Очі хлопця розплющились — так раптово, що Кіті мимоволі відсахнулась і вдарилась об край столика. Потім вона знову схилилась над Якубом, хоч і розуміла — він досі непритомний. Його очі зирили просто вперед — вирячені й невидющі. На тлі чорно-сірої шкіри вони здавалися білими й про-зористими, мов два опалові камінці. Кіті спало над думку, що Якуб, напевно, осліп.

Коли прийшли лікарі, які привели з собою пана й пані Гірнек, а за ними вбігла заплакана мати Кіті, вони побачили, як дівча стоїть навколішки біля ліжка, стиснувши Якубову руку й поклавши голову на ковдру. Її ледве змогли відірвати від ліжка й вивести з палати.

***

Удома Кіті, позбавившись від батьківських стривожених розпитувань, піднялася сходами до коридорчика й там довго стояла біля дзеркала, розглядаючи себе, своє звичайне, нітрохи не спотворене обличчя. Вона бачила гладеньку шкіру, густе чорне волосся, брови й вуста, ластовиння на руках, родимку скраю носа. Усе було як завжди — хоч цього не могло, не мало права бути!

***

Машина закону — чи того, що слугувало законом, — поволі зрушила з місця. Якуб досі лежав непритомний на лікарняному ліжку, а з поліції вже зателефонували батькам Кіті й повідомили, що до них завітає слідчий. Батьків це неабияк схвилювало. Кіті стримано, без жодних перебільшень розповіла про все, що знала, а молоденька слідча все це старанно нотувала.

—Сподіваюся, пані, що з цього не вийде нічого прикрого, — мовив батько Кіті, коли розмова скінчилася.

— Нам цього не хотілося б,—додала мати.—Справді.

— Буде проведено розслідування, — відповіла слідча, продовжуючи писати.

— А як ви його знайдете? — поцікавилася Кіті. — Я не знаю його імені, а ім'я тієї його... тварюки... я забула!

— Його можна відшукати за автомобілем. Якщо автомобіль справді так постраждав, то його відвезли до якоїсь майстерні, щоб відремонтувати. Тож ми його знайдемо — і довідаємось правду.

— Я вже розповіла вам правду, — зауважила Кіті.

—Якби тільки не вийшло нічого прикрого,—повторив батько.

— Ми зателефонуємо вам, — пообіцяла слідча й заховала свій записник.

***