Око ґолема

— Дякую. Ви, мабуть, уже читали про нещодавні прикрі події. Вибухи та інші терористичні акти...

—Авжеж, — погодилася Кіті.

— Внаслідок цих нападів, окрім збитків, завданих власності наших вельмишановних керівників, постраждало чимало невинного простолюду, — провадив молодик. — Ми повинні знайти злочинців, перш ніж вони встигнуть завдати нового удару.

— Звичайно, — кивнула Кіті.

— Ми просимо чесних громадян стежити за всім, що може виявитись підозрілим: якщо зненацька у вашому районі з’явиться хтось чужий, чи станеться щось страшне... Ви нічого такого не помічали, панночко?

Кіті замислилась:

— Важко сказати. Чужих тут завжди сила-силенна. Недалеко порт — і моряки тут, і торговці... Спробуй запам’ятай усіх!

—А чи не впадало вам в око щось незвичайне?

Кіті замислилась іще глибше:

— Боюся, що ні.

Усмішка молодика згасла:

— Якщо раптом щось помітите, звертайтеся до нас. За інформацію ми непогано платимо.

—Атож, атож!

Молодик ще раз пильно поглянув їй в обличчя й відвернувся. За мить він вислизнув надвір і подався до сусідньої крамниці. Кіті звернула увагу, що він забув накинути каптур, хоч надворі вже дощило як з відра.

З комор та кутків один за одним з’явились її приятелі. Кіті запитально поглянула на Енн і Фреда. Обоє вони були бліді й спітнілі.

— Як я зрозуміла, це не людина, — сухо промовила Кіті.

Фред кивнув. Енн додала:

—То була тварюка з головою жука, вся чорна, з червоними ріжками й вусами. Так розчепірила ці вуса, що мало не торкнулась тебе! Невже ти сама цього не бачиш?

— Це не належить до моїх талантів, — коротко відповіла Кіті.

— Вони оточують нас, — вирячивши очі, пробурмотів ніби сам до себе Нік. — Треба негайно щось робити, бо вони впіймають нас. Ще одна помилка...

—Думаю, в Гопкінса вже є план, — заспокоювала їх Енн. — З ним ми прорвемося. Ось побачите.

— Сподіваюся, — мовив Стенлі, буркнувши під ніс прокльон. — Шкода, що я не бачу так, як ти, Енн.

Енн скривила губи:

— Не дуже приємна ця річ. Гаразд, демон то чи не демон, а мені кортить подивитися, що за штучку я поцупила. Хто хоче піти зі мною до стайні? Так, надворі дощить, але ж це лише за два квартали звідси... — вона озирнулася.

— Червоні вуса... — Фред аж здригнувся. — Якби ви їх побачили! Ще й у бурих волосинках...

— Ми ледве врятувалися! — підхопив Стенлі. — Якщо ця тварюка підслухала нашу розмову..

—Ще одна помилка, й вони впіймають нас. Одна помилка...

— Замовкни вже, Ніку! — Кіті ляснула віком прилавка і рішуче попрямувала до дверей. Вона розуміла, що відчуває те саме, що її приятелі: страх істоти, загнаної в глухий кут. Такої днини, як тепер, коли без упину дощить, вони змушені безпорадно шукати прихистку в цій крамничці, а це лише посилює їхнє вічне відчуття страху та самоти. Вони відрізані від людного міста, де завжди можна загубитись у натовпі. Вони — наодинці з лютим, підступним, могутнім ворогом...

Це відчуття не було для Кіті новим. їй ніколи не щастило позбутися його — всі ці три довгі роки. З тієї пригоди в парку, коли світ для неї перекинувся догори ногами...

12

Минула принаймні година, перш ніж якийсь добродій, що гуляв із собакою, побачив на мості непритомні тіла й повідомив поліцію. Невдовзі приїхала «швидка», й Кіті з Якубом повезли геть з очей.

Кіті оговталася вже в машині. Десь далеко ніби увімкнулося світле віконце, і деякий час Кіті спостерігала, як воно поволі наближається з темряви. У віконці ворушились якісь фігурки, та розгледіти їх до ладу вона не могла. Вуха ніби хтось закоркував. Світло потрошку яскравішало — і нарешті повернулося цілком: вона розплющила очі. Водночас із цим, боляче різонувши по вухах, повернулися звуки.

Над дівчам схилилося жіноче обличчя:

— Не ворушися, будь ласка. Все гаразд.

— Що? Де?..

— Не розмовляй, будь ласка.

До Кіті раптово повернулася пам’ять — і з нею всі пережиті страхи:

—А оте чудовисько? Мавпа?..

Кіті спробувала підскочити й відчула, що її руки пристібнуто до нош.

— Не треба, люба. З тобою все гаразд.

Дівча напружилося всім тілом:

— А Якуб?

— Твій приятель? Він теж тут.

— А з ним усе гаразд?..

— Ти краще відпочинь.

Чи то від погойдування автомобіля, чи від глибокої втоми Кіті справді швидко заснула, а прокинулася вже в лікарні, де побачила, що санітарки зрізають з неї одяг. Передня частина її футболки й штанців обгоріла — і розсипалась від найменшого дотику, наче клапоть спаленої газети. Кіті пере-вдягли в легеньку білу сорочку, й дівча ненадовго опинилося в центрі уваги: лікарі кружляли довкола, мов оси над варенням, перевіряючи пульс, дихання й температуру. А потім вони враз кудись пропали, й Кіті залишилася лежати сама в порожній палаті.

Через кілька годин до неї завітала медсестра.

— Ми повідомили твоїх батьків, — сказала вона. — Зараз вони приїдуть і заберуть тебе.

Кіті спантеличено дивилась на неї. Жінка пояснила:

— З тобою все гаразд. Чорна Молотарка, напевно, не зачепила тебе. Хіба що трохи. Тобі напрочуд пощастило.

Кіті не відразу зрозуміла її слова:

— А з Якубом теж усе гаразд?

— Боюся, що йому пощастило менше.

Кіті огорнув жах:

— Як?! Де він?

— У сусідній палаті. У нього лікарі.

Кіті заплакала: