Око ґолема

На носі в бізона з’явилися окуляри, які нещодавно носила дівчина-красуня.

— Як тобі таке... — я заговорив стомленим, байдужим голосом: — «Присягаюся знову служити тобі рівно півтора місяця. Під загрозою кари обіцяю впродовж цього часу не розголошувати твого імені...»

— Мого справжнього імені!

— Гаразд. «..Твого справжнього імені жодній людині, що трапиться мені». Добре?

— Ні, Бартімеусе, цього замало. Не те, щоб я не вірив тобі, просто треба докладніше. Пропоную такий варіант: «...впродовж цього часу не розголошувати твого справжнього імені ні людині, ні бісові, ні джинові, ні будь-якому розумному духові, ні в цьому світі, ні в іншому, на жодному з рівнів; не вимовляти жодного складу цього імені так, щоб хтось міг почути хоча б його відлуння, не шепотіти його ні в пляшці, ні в печері, ні в іншому таємному місці, де сліди імені можна буде виявити за допомогою магічних засобів; не записувати його жодною відомою мовою й не перекладати іншими мовами так, щоб його значення можна було розгадати».

Що ж, це було чесно. Я понуро повторив присягу. Довгі півтора місяця! Принаймні він забув про одну зачіпку, яку я залишив: тільки-но названий термін сплине, я зможу називати його ім’я, скільки мені заманеться. А я вже не мовчатиму — нехай тільки випаде хоч найменша нагода!

— Чудово, — сказав я. — От і домовились. А тепер розкажи-но мені більше про отого вашого невідомого нападника.

Частина друга

11

Наступного, ранку після Дня Засновника погода помітно зіпсувалася. Небо над Лондоном затягли сірі хмари, й засіяла мжичка. Усі пішоходи — крім тих, хто поспішав у справах, — умить щезли з вулиць, і члени Спротиву, які іншим разом тинялися б містом, шукаючи нових цілей для своїх атак, зібралися в себе на базі.

Місцем зустрічей їм слугувала невелика, але заможна крамничка в глибині Саутворку. Тут продавали пензлі, фарби й такий інший крам, що користувався попитом у простолюдинів, зугарних до мистецтва. За кількасот метрів на північ, за рядом покинутих складів, текла широка Темза, а далі починався Центральний Лондон, повний чарівників. Сам Саутворк, одначе, був досить-таки бідним районом, заселеним дрібними ремісниками й крамарями, тож чарівники з’являлися тут нечасто.

Мешканцям крамнички це було цілком до душі.

Кіті стояла за скляним прилавком, сортуючи стоси паперу за розмірами і вагою. Збоку від неї громадилася купа перев’язаних мотузками сувоїв пергаменту, маленька підставочка з різцями й шість великих скляних банок, що їжачились пензлями з кінського волосся. По інший бік — мабуть, занадто близько — виступали сідниці Стенлі, що сидів на прилавку, підібгавши ноги, й занурився в читання ранково! газети.

— Чуєш, вони в усьому звинувачують нас, — обізвався він.

— У чому? — перепитала Кіті, хоч і так про все знала.

— В отому бешкеті, що стався в місті, — згорнувши газету, Стенлі акуратно поклав її собі на коліна. — Цитую: «Коментуючи огидний злочин, скоєний на Пікаділлі, речник Міністерства внутрішніх справ пан Джон Мендрейк закликав усіх законослухняних громадян бути пильними. Зрадники, відповідальні за цей бешкет, досі на волі й тиняються Лондоном. Підозра падає на ту саму групу, що раніше скоїла серію нападів у Вестмінстері, Челсі й на Шефтсбері-авеню...» Шефтсбері-авеню — це ж про нас, Фреде!

Фред у відповідь буркнув щось нерозбірливе. Він умостився на плетеному стільці між двома мольбертами — стілець під ним балансував на двох ніжках, упираючись бильцем у стіну. Фред сидів отак майже годину, втупившись у порожнечу.

«Вважають, — читав далі Стенлі, — що так званий Спротив складається з невдоволеної молоді, надзвичайно небезпечної, фанатичної і схильної до насильства...» Чи не твоя матуся писала це, Фреде? Здається, тебе вони добре знають... «В жодному разі не наближатися до них, повідомляти нічну поліцію...» Так-так-так... «Пан Мендрейк організує особливі нічні патрулі... комендантська година після дев’ятої вечора заради громадської безпеки...» Все як завжди, — він жбурнув газету на прилавок. — Свинство та й годі. Про нашу останню роботу не згадали ні словом. Ця історія на Пікаділлі перетягла увесь галас на себе. Все даремно. Треба влаштувати щось іще.

Він позирнув на Кіті, яка заклопотано рахувала аркуші паперу:

— А ти як гадаєш? Треба десь використати частину того добра, що лежить у нашій коморі. Податись на Ковент-Ґарден чи кудись іще. Розворушити їх як слід.

Кіті понуро, спід лоба глянула на Стенлі:

—А навіщо? За нас уже попрацював хтось інший.

— Еге ж, попрацював... Цікаво, хто? — Стенлі підняв кашкета й почухав потилицю. — Як на мене, то були чехи, — він знову позирнув краєчком ока на Кіті.

Знову він її дражнить, випробовує її авторитет, шукає слабкі місця... Кіті позіхнула. От шмаркач!

— Можливо, — відповіла вона. — А можливо, угорці. Чи американці. Чи хтось іще — їх цілі сотні... Суперників нам не бракує. Будь-що, вони влаштували бешкет серед вулиці, а це — не наш метод, як тобі чудово відомо.

Стенлі застогнав: