Острів злочинців

Вона відповіла швидко, не вагаючись, ніби сподівалася такого питання і наперед приготувала відповідь. Саме це здалося мені підозрілим.

– То я вам скажу, хто це був. Гертель, ваш добрий знайомий з Цехоцінка.

– Гертель? Справді? І я його не впізнала? – Терезин голос звучав здивовано. – Тоді навіщо вся ця комедія? Я добре знаю його, могла просто підійти й спитати, чого він сюди приїхав.

– Ви застерегли його своїм кашлем, – нараз урвав її Вільгельм Телль. – Ви зробили це спеціально, нав­мисне.

Я гадав, що Тереза кинеться з кулаками на Телля, і мерщій став між ними. Але дівчина тільки здвигнула пле­чима.

– Це безпідставне обвинувачення, – сказала вона. – Та мені байдуже, що ви про мене думаєте.

Удавши ображену, вона швидко пішла від нас. Здавало­ся, що вона піде зовсім. Але ми помилились.

– Ходімо на пагорб, де стояв Гертель і роздивлявся навкруги, – запропонував я хлопцям.

Ми продерлися через малинник і піднялися на пагорб, порослий молодими деревцями.

– Він спинився ось тут, – Вільгельм Телль став на вершку пагорба.

– А тепер розійдімося, і хай кожен робить чимраз ширші кола, – звелів я. – Він приїздить у ліс не милуватися гарною ніччю. Десь поблизу має бути те, що приваблює Гертеля. І ми повинні про це дізнатися.

Тереза присіла навпочіпки й голосно, але штучно засмі­ялася.

– Ой діти, діти! – глузувала вона. – Щовечора пан Гертель їздить на прогулянку машиною. Для розваги. Мене він теж кілька разів запрошував прогулятися, але я завжди відмовлялася. Просто йому нудно в Цехоцінку. Ввечері він сідає в машину, їде до лісу. А в лісі, як казав мені, викурює цигарку.

– В лісі не можна курити, – суворо докинув Соколине

Око.

– Пан Гертель викурює цигарку, – вела далі Тереза, – і вчасно вертається до пансіонату.

– Однак, – зауважив я, – тепер ви вже схильні визна­ти, що то був пан Гертель?

Тереза зрозуміла, що після її слів наша підозра стає ще більшою, і почала викручуватись:

– Це ви переконали мене, що то був пан Гертель. Я погодилася з цим, хоч присягаюся, що не впізнала його. Просто я вам повірила, бо пригадала його вечірні прогулян­ки на машині.

– Ну, гаразд, – кивнув я головою, удаючи, що вірю їй. – А тепер до роботи, хлопці. Хай кожен помалу обійде пагорб і пильно роздивиться довкола.

Усі розійшлися. На пагорбі лишилася сама Тереза. Аби довести нам, що розшуки її не обходять, вона взялася рвати малину.

Ми кружляли загайником, де невеличкі сосни сягали нам тільки до пояса. Весь час ми бачили одне одного, – мабуть, ніщо не могло випасти з нашої уваги.

Я обходив пагорб метрів за п'ятдесят від нього, коли надибав зарослу молодими деревцями амбразуру давнього бетонного бункера. Це був, певне, останній бункер із спо­руджених в лісі укріплень. Він дивився на мене крізь віт­тя дерев довгастою чорною щілиною. Я обійшов його, але, на свій подив, не знайшов входу. Тоді я покликав хлопців і Залічку, які кружляли поруч, у молодняку. Вони відразу ж прибігли, а я тим часом засвітив електричного ліхтарика і скерував промінь світла до шпарки бійниці.

– Зачекайте мене тут. Я полізу в бункер, – вирішив я.

– Боже милостивий, не робіть цього, – заверещала Залічка. – Може, там хтось сховався, і ви попадете йому просто в обійми.

Прибігла й Тереза.

– У цьому бункері, – сказала вона, – можуть бути міни. Я читала якось у газеті, що гітлерівці мінували бун­кери.

Признаюся, що Терезині слова майже позбавили мене відваги. Я ще раз присвітив ліхтариком щілину в бункері, став навколішки й спробував зазирнути всередину. Вияви­лося, що відвага тут і не потрібна. Бункер був завалений, засипаний землею й уламками бетону. Певне, гітлерівці, тікаючи, підірвали його. Опуклий дах провалився, і тому замість невеликого горбка утворилася заглибина, а на ній виросли молоденькі сосни. Цілою з бункера лишилася тіль­ки чільна стінка з поздовжнім отвором для дрібнокалібер­ної гармати.

– Треба шукати далі, – сказав я, підводячись з землі.

Знову ми пішли блукати молодим лісом. Місяць підбив­ся вже високо, стало видно, вологі від роси соснові гілки зрошували нам ноги.

– Подивіться, – покликав мене раптом Вільгельм Телль. – Хтось зовсім недавно наламав гілок і осьде по­складав їх на купу. Що воно за варвари нишпорять лісом і нівечать молоде дерево?

– Твоя правда, Теллю. Гілки ще навіть не посохли, їх наламали недавно, два-три дні тому, а може й сьогодні.

Я роздивився навколо. Місце, де Телль знайшов купу гілок, було метрів за двадцять од заваленого бункера.

Телль нахилився, відсунув гілляччя, і ми побачили круглу бетонну цямрину, накриту важкою залізною лядою, сантиметрів сімдесят у радіусі.

– Теллю, ти знаєш, що це таке? – радісно вигукнув я. – Мені здається, що ми знайшли бічний вхід до підзем­них укріплень.

Телль свиснув своїм товаришам. Разом з хлопцями при­бігли Залічка й Тереза.

– Благаю вас, тільки не здумайте підіймати цієї пли­ти, – заломила руки Залічка.

– Авжеж, піднімемо, – відказав Телль.

Та виявилося, що зробити це нелегко. Залізна ляда щільно прилягала до бетонної цямрини, і ми не мали за що вхопитися. Треба було б її підважити, але чим?