Острів злочинців

– Гляньте, – сказав я, освітлюючи ліхтариком ляду. – її недавно хтось піднімав. У кількох місцях видно подряпи­ни, зроблені чимось гострим. А ось тут здерто іржу.

– Спробуємо підважити її гарцерськими ножами, – ви­рішив Вільгельм Телль.

Ножі можна було тут вищербити чи навіть поламати, та хлопці заповзялися хоч і такою ціною, а розкрити таємни­цю входу.

Ми всунули леза ножів між лядою й цямриною і захо­дилися обережно підважувати. Ніж Соколиного Ока зла­мався навпіл як трісочка, однак Чорниці й Теллеві вдалося трохи підняти ляду, і ту ж мить я підклав під неї гілку. Спільними зусиллями ми легко відсунули ляду. Вона була зовсім не така важка, як здалося нам спочатку. Якби ми мали відповідний інструмент, кожен міг би сам підважити її та й відсунути.

Перед нами чорнів вхід. Присвітивши ліхтариком, ми побачили бетонне кріплення метрів зо три вниз. По боках лазу стирчали залізні гаки, певне, щоб спускатися додолу. Внизу темнів бічний отвір, може, до якогось коридора.

Нахилившись над лазом, ми радилися, чи лізти туди одразу, чи зачекати до ранку. Адже могло бути й так, як казала Тереза. Хтозна, може, гітлерівці замінували вхід та підземний коридор, і якась міна вибухне, коли ми нена­роком ступимо на неї.

Нараз мені здалося, що з глибини підземелля долинає невиразний шелест.

– Цитьте! – шепнув я хлопцям. Ми прислухалися.

Шелест долинув знову.

– То щури, – сказав Телль, а Залічка аж здригнула­ся з огиди.

– Гей, чи є там хто-небудь? – гукнув я.

І ми почули відповідь. Голос звучав глухо, змінений луною, що відбивалася від стін підземелля:

– На поміч! Люди, рятуйте мене!.. Рятуйте, люди!.. Ми аж відсахнулись од лазу, так жахливо звучав голос з-під землі. Та за мить переляк минув, його місце посіло відчуття обов'язку допомогти тому, хто кликав нас.

Я забрав у Телля ніж і, озброєний у такий спосіб, вирі­шив спуститися в підземелля.

– Не робіть цього. То якась пастка, – благала мене Залічка.

– Так, так, він хоче когось заманути туди й убити, – верещала Тереза.

Я сердито гримнув на дівчину й подумав: «Шкода, що немає тут Ганки, вона напевне не побоялася б спуститися в підземелля».

Із запаленим ліхтариком у руці й ножем за паском я почав поволі спускатися в колодязь.

– Якби щось сталося зі мною, тобто якби я не повер­нувся, – сказав я Теллеві, – відразу ж закрийте лядою вхід і сядьте на неї, щоб з підземелля ніхто не зміг вибратись. А один хай біжить до міліції, зрозуміло?

– Єсть! – відсалютував Телль.

Один, два, три, чотири, п'ять гаків, і нарешті я скочив додолу. Збоку був напівкруглий склепінчастий вхід до біч­ного коридора. Ще п'ять ступенів цим коридором – серце в мене гучно калатало, а ліхтарик тремтів у лівій руці. В правій я тримав ножа.

Нараз коридор завернув. Я побачив низенький квадра­товий підвал, закиданий гнилою соломою і якимсь мотло­хом. У кутку на купі шмаття лежав обплутаний мотуззям чоловік. Я спрямував на нього промінь ліхтарика.

– Скалбана! Єзус Марія, то ж Скалбана! – скрикнув я і підбіг до нього.

Двома ударами ножа я пообрізував мотузки. Поки Скалбана розтирав задубілі м'язи рук і ніг, я розглядався довкола.

– Ви шукаєте виходу з бункера? – спитав мене Скал­бана. – Ні, ні, немає звідси ніякого іншого виходу, тільки той, що ви ним сюди потрапили. Тут немає жодного отво­ру, крім невеличкого вентиляційного, ось тут, у стелі. Гіт­лерівці не скінчили будувати ці укріплення, тож не всі час­тини підземелля з'єднані між собою.

– А цей мотлох, солома?

– Тут колись переховувалася Барабашева банда, – сказав Скалбана, поволі зводячись із землі.

– Яким дивом ви тут опинилися? Хто вас зв'язав?

– Сам не знаю, як воно сталося, – знітився Скалба­на. – Зараз день чи ніч?

– Ніч.

– А яке сьогодні число?

– Чотирнадцяте липня.

– Тоді я сиджу тут, либонь, уже третю добу. Якось уве­чері я переплив човном на цей бік річки, щоб трохи назби­рати хмизу.

– Ввечері? Поночі? – здивувався я.

– Гм, – розгублено пробурмотів Скалбана. – Я ж на­збирав хмиз удень, треба було тільки перенести його в човен і перевезти на той бік Вісли. Коли я був уже в лісі, раптом де й взялося двоє чоловіків із пістолетами. Підско­чили до мене, звеліли йти вперед і, нахваляючись застрели­ти, привели сюди. Перед тим, як спускатися, вони зв язали мені назад руки, тоді підняли ляду й наказали лізти вниз. А тут зв'язали мені ще й ноги й покинули самого в тем­ряві.

– І не пояснили, чого так повелися з вами?

– Вони й словом не прохопилися.

– Що ж воно за люди? Які вони на вигляд?

– Якісь нетутешні. Я їх зовсім не знаю, а придивити­ся добре не міг, було вже поночі.

– І ці три дні ви нічого не їли й нічого не пили?

– Вони були тут іще двічі. Дали мені сухого хліба й залишили води в бляшанці. Ось вона, та бляшанка, – ка­жучи це, він копнув ногою бляшанку, і з неї виплюснулася вода.

– І тоді вони теж нічого вам не сказали?

– Нічого, анічогісінько не сказали, – повторив Скал­бана. І раптом спитав: – А як ви мене тут знайшли?

Я помітив в його очах якийсь тривожний вираз. Уся Скалбанина увага була прикута до ножа, що я й досі три­мав у руці. Здавалося, Скалбана от-от кинеться на мене.