Острів злочинців

– Там нагорі, – показав я на стелю, – чекає мене гурт людей.

І свиснув крізь пальці. Згори одразу почувся на від­повідь посвист.

– Ну, то ходімо, – сказав він і перший рушив до ви­ходу.

– Ми рвали малину й натрапили на ляду, що закрива­ла лаз. Коли підняли її, то почули, як хтось кличе на допо­могу, – розповідав я Скалбані.

Мені не хотілося казати йому правду, бо і він, певне, брехав.

Ми видряпалися нагору. Гарцери, Залічка й Тереза мовчки, цікаво придивлялися до Скалбани, який іще раз повторив свою історію, що начебто пояснювала його ув'яз­нення. Закривши лядою вхід, ми провели Скалбану аж на берег до його човна. Хлопці допомогли йому посунути чов­на на воду, а коли він поплив, Телль сказав:

– Він бреше. Мені не віриться, щоб хтось без причини сховав його в підземеллі й тримав там, паче у в'язниці.

Коли ті люди так зробили, то, певне, з якоїсь причини. Скалбана криється від нас, бо в самого, мабуть, щось недобре на совісті.

Я теж був такої думки. Але через Скалбанину брехню ми були безпорадні, і нам більш нічого не лишалось, як ро­зійтися по своїх таборах. На роздоріжжі я, Залічка і Те-реза попрощалися з хлопцями й повернулися до своїх наметів.

Одразу ж я ліг спати. Наступного дня встав пізно, мало не перед обідом, і нашвидкуруч приготував собі снідати. Побачивши Терезу, що самотньо сиділа на березі річки, я запропонував їй прогулятися зі мною на «самі». Вона зраді­ла, не здогадуючись, що це пастка.

Проминувши містечко, ми опинилися на Цехоцінському шосе. Я додав газу і, коли машина помчала, звернувся до дівчини:

– Пан Гертель може тішитися зі своєї ідеї підіслати вас до нашого табору. Ви виконали своє завдання: засте­регли його у найнебезпечнішу для нього мить.

– Це неправда, – заперечила дівчина.

– Ваша поява в таборі, – вів я далі, – одразу видала­ся мені підозрілою. Пан Гертель догадався, що на шосе за ним стежив я, переслідуючи на своєму «самі». А що напевне ще під час нашої зустрічі в нічному ресторані в Цехоцінку ви розповіли йому про мене і про мою чудернацьку машину, то він знав, хто за ним женеться. Повернувшись до Цехо­цінка, він запропонував вам податися до нашого табору й стежити за мною.

– Це неправда, – вперто повторила дівчина.

– А чи пан Гертель не пояснив вам, чому саме треба за мною стежити? Це дуже важливо, прошу пані.

Дівчина мовчала. Тоді я додав:

– Може, ви починаєте вже розуміти, що гра, в яку втягнув вас Гертель, небезпечна? Адже то він зв'язав і залишив Скалбану в підземеллі.

– А мені саме до вподоби усе небезпечне, – глуз­ливо сказала Тереза. – Я дуже люблю небезпеку й при­годи.

– Тому з мого боку буде найкраще відвезти вас до Цехоцінка. А там робіть собі, що хочете. Це вже мене не обходить.

– Чудово! Я певна, що ми незабаром побачимось, але вже за інших обставин.

– Ви мені погрожуєте?

– Так.

– Тоді і я вам погрожую. Я розповім вашій тітці про небезпеку, на яку ви наражаєтесь, виконуючи Гертелеве завдання.

– Та ну? – глузувала й далі дівчина. – І ви припус­каєте, що моя тітка нічого не знає? Пан Гертель розповів нам, що в бункерах схована більша частина скарбів дідича Дуніна. Вони нічийні, і кожен може їх шукати. Ви, він, кожен. Ви просто конкуренти, змагаєтесь один з одним. Я стала на його бік, бо він перший запропонував мені спів­робітництво.

Я зареготав.

– Вам щонайбільше сімнадцять років, а говорите ви наче старий гангстер. Чи не занадто часто ви дивитеся пригодницькі телепередачі?

Побачивши перші будівлі Цехоцінка, дівчина схопилася за клямку дверцят. Я загальмував.

– Хочу тут вийти. З мене досить вашого товариства, – буркнула вона.

Я спинив машину.

– Чао, – глузливо кинула вона, грюкнувши дверця­тами.

Завернувши машину, я поїхав до табору.

На пагорбі біля колодязя розбійника Барабаша я поба­чив Залічку серед гурту лучників. Дівчина виконувала обіцянку: розповідала гарцерам про раси й типи людей. Я підсів до них, щоб послухати цю розповідь. «Хтозна, – подумав я, – чи не будуть відомості з антропології для мене єдиною користю від цьогорічної відпустки?»

– Ми не знаємо точно, де була батьківщина людства. – казала Залічка. – Найімовірніше, це Азія, а може, частково й Африка. Первісні люди жили на великих територіях, за різних кліматичних умов. Володіючи тільки найпримітивні­шими знаряддями праці, вони здавалися на ласку й неласку природи, яка надзвичайно впливала не тільки на розвиток, але й на зовнішність людини. Наука твердить, що людина за давніх часів мала неврівноважену соматичну вдачу й умови, за яких вона жила, формували її морфологічні риси.

– Як би це пояснити вам? – міркувала Залічка. – Ну, наприклад, ви самі знаєте, що з мокрої глини легко ліпити й створювати якісь фігури, а коли глина висохне, цього вже не зробиш. Отож, первісну людину, яка тісно єдналася з природою, формувала ця ж таки природа. Що вище йшла людина щаблями розвитку, то менше залежала від природи, бо навіть почала підпорядковувати природу собі. Глина, так би мовити, підсихала.