Переможців не судять

— Який ще штраф?! — обурився Любко, — ідіть ви зі своїм штрафом!.. Наша теличка? Що…

— Мирославе… Любку, зачекай… Помовч, тобі кажу! — прикрикнув Дмитро, бачачи, що син ніяк не вгамується, — Мирославе, вийдемо надвір…

Вони вийшли з хати, а за кілька хвилин батько повернувся, приніс із комори чистого мішка, засунув туди лопатку кілограмів на п’ять, сплюнув та прошепотів:

— А хай удавиться… — та виніс мішок із хати…

Ще зо два місяці Зенюк збирав данину з тих, хто різав худобу й необережно давав змогу голові про це взнати. Молоду худобу в Стасові вирізали дощенту.

***

Потяг стрімко набирав швидкість. Петро Миколайович підняв полицю та витяг із сумки поліетиленового пакета.

— Ну что, просто Мария, не желаете подкрепиться? Сесть в поезд и не подкрепиться — это ненормально, это против традиций.

— Переломити хлібину, так би мовити? — посміхнулася Марія.

— Что? — не одразу зрозумів попутник, — а, ну да… Преломить хлеб…

Петро Миколайович виклав на стіл пару курячих стегенець, кілька стрілок зеленої цибулі, нарізаний чорний хліб та великого червоного помідора. Складаним ножиком вправно розрізав помідор на маленькі часточки і дістав із пакета темну баночку із сіллю, пляшку коньяку та два одноразових стаканчика.

— Ну, так как, просто Мария, преломим хлеб?

Шумно відчинилися двері, й до купе зайшла провідниця:

— О! — здивувалася вона, — оперативно! Не встигли від їхати, а у вас вже й стіл накритий! Ваші квитки, будь ласка!

— Конечно, оперативно! Мы и есть оперативники, только бывшие… — Петро Миколайович простягнув провідниці свій квиток.

— Мій на столі… — промовила Марія.

— Может, с нами? — запропонував провідниці Петро Миколайович.

— Та ні! Що ви! Я ж на роботі! Дякую, але не можу… — відповіла та, ховаючи квитки в товсту шкіряну книжку.

— Ну, так как? — ще раз запитав Петро Миколайович, коли за провідницею зачинилися двері.

— А що? — неочікувано сказала Марія і навіть головою струснула, — якщо помирати, то з музикою!

Вона повільно звелася і обережно спустила на підлогу хвору ногу. Після того справа пішла легше. Марія акуратно посунулася по лаві й опинилася за столиком.

— Мені лише краплину…

— Хорошо, — погодився Петро Миколайович, — капельку так капельку.

Він розлив коньяк, підняв свій стаканчик і глянув на Марію:

— Ну, за что выпьем?

— За здоров 'я друзів, а вороги наші нехай згинуть! — запропонувала Марія.

— Ого! Серьёзный тост! Неужели у вас есть враги, которым вы желаете смерти? В наши годы принято больше думать о Боге, а Бог завещал прощать и любить всех…

— А ви віруюча людина?

— Это сложный вопрос. В наши годы каждый человек становится немножко верующим. С верой умирать как-то легче, не так ли? Вроде как умрешь, а душа твоя, то есть ты сам, оказывается бессмертна. Вот и получается, что смерть обманул… А ее обмануть всегда приятно… Тут и к тете Маше ходить не надо!