Переможців не судять

— десять мешков картошки, пять пшеницы, ну и что там из овощей… Бурак, морковка… Делись с освободителями, батя, им же, освободителям, есть тоже хочется… Они ж молодые растущие организмы…

Дмитро сердито зсунув брови:

— У нас зайвого нема… Зайве ще восени продали.

— Не ври, батя, не ври… Лишнего ни у кого нет, а как начинаем шмонать, так всё находится! Так что не заставляй нас праздник вам портить, давай полюбовно. Начнём обыск — хуже будет, не вру…

Дмитро глянув на жінку, Килина лише знизала плечима. Зайвого у господарстві і справді не було, але що робити? Влада вимагає, не віддаси — все одно відберуть, та ще й посадять у «попівську хату».

— Та віддай вже, — махнула дружина рукою, — хай йдуть звідси! Хай свята не псують…

— Э-э… Ты тут не очень-то! Слова выбирай! Не псують… Я при исполнении, это понимать надо! А ты меня псом дразнишь… — сержант пригрозив господині пальцем, — лучше бы сто грамм налила… Праздник всё-таки! Дочку замуж отдаёте!

— А про сто грамів у твоєму папері теж написано? — їдко запитав Дмитро.

Сержант від такого запитання трошки розгубився і не знайшов, що відповісти крім незадоволеного бурмотіння:

— Кто это водку в разнарядку писать будет?

— Ну, тоді йди з миром. Любку! — звелів синові, — ану, піди з хлопцями, віддай хутенько з комори, що наказано.

— Ну-ну… — на прощання сержант із погрозою глянув на господаря, — водки освободителям пожалел?

Дмитро, який вже сів за стіл, знов підхопився, Килина, знаючи запальну вдачу чоловіка, схопила його за руку:

— Дмитре! В нас же гості! Свято…

Той важко перевів дух: а й справді свято… І знову сів. Любомир з хлопцями пішли до комори, за ними потяглись і енкаведисти. У хаті запанувала мертва тиша.

— Ну, то що? Як прийшли, так і пішли… Дідько з ними! Наливай?

Але як не намагалися, свята більш не виходило. Усі були пригнічені не стільки тим, що забрали кілька мішків картоплі та пшениці, Бог з нею! Не останні, хоча і не зайві, а тією безцеремонністю, з якою це було зроблено. У кутку щось обговорювала молодь. На жаль, не красу нареченої та не добру вдачу нареченого, не їх кохання та майбутнє життя. Раз по раз лунало:

— Зайди… Москалі… Чужинці… Окупанти… — і потім вже пошепки, не розібрати що…

***

Вранці, у тій частині села, де жили поляки, зненацька з’явився гурт солдатів. Це була рота НКВС під командуванням старшого лейтенанта Коваля, яка містилася у Кулинцях.

Рота вночі була піднята по тривозі. Старший лейтенант, якого підняли ще за півтори години до того, злий з недосипу, пройшовся уздовж шеренги.

— Бойцы! — його голос було далеко чутно у нічному повітрі, яке дзвеніло від морозу, — нам поставлена важная задача! Западная часть советской Украины сильно засорена польскими националистами. Как известно, националисты все буржуазные и поэтому с ними надо бороться. Ну, и вообще… Тут рядом граница, это понимать надо… Чтобы не дать им времени объединиться, выбить почву из под ног польских националистических банд, осадники подлежат вывозу в другие районы СССР. Нам поставлена задача организовать сбор осадников[16] и этапирование их до железнодорожной станции. Командиры взводов, ко мне!

До командирів взводів підійшли ще двоє, ті, які вночі підняли командира роти. Вони взагалі не спали цієї ночі, бо їхали до Кулинців із самого Тернополя. Коваль ще деякий час давав завдання командирам взводів, кидаючи погляди на прибулих офіцерів, ніби перевіряючи, чи нічого не забув, а потім віддав короткий наказ:

— По машинам!

До Стасова прибули, як уже світало. Підняли голову сільради та сільських активістів. Рота без зайвих слів, швидко та щільно оточила ту частину села, де жили поляки. Кілька груп бійців відправили на хутори поруч із селом, ще одна група пішла збирати підводи. За кілька хвилин почулися крики, плач та ридання. На збори родинам давали по три години.

— Быстро, быстро! Шевелитесь, мать вашу…

На гамір почали збігатися односельці. Хтось дивився на вчорашніх господарів зі зловтіхою, хтось зі співчуттям…

— Матка Боска Ченстоховска…

— Мамо… мамо…

— До д’ябла!…

— Най твоїй мамі…

— Быстро! Быстро!..

На підводи речі вантажили абияк, матері намагалися щонайтепліше вдягти дітей та й самі натягували на себе усе, що можливо.

— Ось зараз взнаєте, як це… Під чужинцями… — крикнув хтось у натовпі.

— За що це їх? Куди? — запитала Марійка, яка разом із Любомиром прийшла побачити, що ж це відбувається, у вояка, котрий стояв поруч, спершись на гвинтівку. Той затягнувся самокруткою, переклав гвинтівку з руки в руку, кинувши оком на вродливу дівчину, та неспішно відповів:

— Как это куда? Сибирь большая, места на всех хватит! — знов пихнув самокруткою, поширюючи навколо запах міцнючого тютюну, — за что… За всё!

— Так їм і треба! Ляхи кляті! Скільки крови з нас випили! — запально вигукнув Любомир.

— Помовч… Чужому горю радіти — собі наврочити… — штовхнула його у бік Марічка.

— Ага… А нашому горю хтось дуже співчував?

Хтось із поляків кинув на Любка вогненний погляд:

— Зачекай, малий! Прийде наш час!

— Ніколи більше вашого часу не буде! Чуєш, ляше? Ніколи! Передохнете усі в тому Сибіру! Геть усі, до одного!

— Любку!