Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Чорняве дівчисько пирснуло, грайливо притуливши кулачок до губів, а потім прохурчало якось навдивовижу еротично, типово по-американському:

- Really? Не переймайся! Таке трапляється з новачками в Еквадорі! Хі-хі!

Ян саркастично гикнув. Було видно, що дівуля йому дуже подобалась. Вона мені теж впала в око, але я стиснув зуби й ще більше насупився.

- А ви куди прямуєте? - спитала американочка.

- У Калакунду… - сказав Ян і затнувся, помітивши, що дівуля здивовано вигнула брову. - Нє-нє. В цю… як її… Лагунангу! Знов не те. Хм… е-е-е… - хлопець запитально зиркнув на мене: - Таламумбу?

- На Котопаксі, - процідив я крізь зуби.

- Хі-хі! - знову розсміялась америкоска й кокетливо схилила чарівну голівку на бік. Вочевидь, вона подорожувала сама і дуже хотіла завести з нами знайомство.

- Я там не була. Кажуть, туди важко дістатися, - зауважила дівчина.

- Ми ще не знаємо, - прямо відповів Ян. - Ми просто їдемо в Ла… ну, в одне село коло вулкана.

- Таж у мене є путівник! «Lonely Planet». Там має бути все описано! Хочете, разом подивимось?

Я зневажливо скривив губи, готовий сказати «ні», проте Ян кивнув, радо прийнявши запрошення американки. Він зразу пересів до неї, залишивши мене в самотності жувати шмарклі.

Потеревенивши півгодини з дівулею, мій товариш повернувся і вмостився коло мене.

- Чувак, я тут дещо дізнався, - почав він.

Я мовчав, випнувши нижню щелепу вперед й сердито роздувши ніздрі.

- Я про наш вулкан. Про Котопаксі, - продовжив мій напарник. - До нього веде лише одна дорога.

- І що з того? - скептично хмикнув я.

Замість відповіді Ян підсунув мені під носа путівник. На сторінці, що він тримав відкритою, я роздивився детальну карту центральної частини Еквадору. Котопаксі знаходився якраз посередині між Кіто та Латакунгою, трохи правіше від траси. До нього справді вела одна-єдина дорога, котра на півдорозі до Латакунги звертала з магістралі.

- Тут пишуть, що для того, аби втрапити на Котопаксі, насамперед треба дістатися до ось цього повороту, в те місце, де ґрунтовий шлях виходить на шосе, - чех ткнув пальцем у карту і глипнув на мене.

Я зберігав похмуру мовчанку.

* * *

- Дивись! Дивись! Он він! Поворот на Котопаксі! - несподівано загорлав Ян і, налігши на мене, тицьнув пальцем в автобусну шибу.

- Де?

- Та ось же він!

Я визирнув крізь вікно і ліворуч від траси встиг запримітити два здоровенних джипи, що стояли коло двоповерхової халабуди, недбало збитої з необструганих дощок. За покрівлю тій халупі правили величезні листи нержавіючої сталі, абияк накидані на опори другого поверху. Замість вікон чорніли звичайні отвори, вирубані в дошках. Відразу за машинами починалась нерівна ґрунтова дорога, яка метрів через двадцять зникала у лісі.

Якусь долю секунди я вагався. Сьогодні я вже утнув одну дурницю, яка вартувала мені вісімнадцяти доларів. Підсвідомо я відчував, що нові необдумані вибрики можуть вилитися в нові непередбачені затрати. Втім, Овни мають одну особливість: перешкоди, об які вони спіткнулися через власну нерозважність та необережність, тільки дужче розпалюють їх, примушуючи з озвірілою впертістю кидатися в коловорот пригод, знову й знову випробовуючи долю. Я глипав крізь шибу на узбіччя і думав про те, що не знаю ні чиї то джипи, ні як довго й складно добиратися до Котопаксі від того повороту. Я не знав, чи ми взагалі зможемо кудись дістатися, а проте…

- Гальмуйте! Стійте! - закричав на весь салон. - Водій, спиніть автобус! Негайно!

- Ти чого? - прошепотів Ян.

- Дуй за мною! - кинув я через плече, затим схопив наплічник і вискочив з автобуса на дорогу.

Мій напарник вибрався слідом за мною.

Настрій миттєво покращився. Моя витівка наче повернула мене до життя. Вискочити з автобуса посеред гір, десь біля підніжжя страхітливого вулкана, якого навіть не видно за хмарами, за десятки кілометрів від найближчого житла - саме те, що треба, бляха муха! Симпатична американка злякано лупала на нас через вікно автобуса. Ян подивився на неї і лиш стенув плечима, відповідаючи на німе «what the hell is he doing? [30]», що застигло в дівочих очах.

Через хвилину автобус зник за поворотом. Широко розставивши ноги, я стримів на схилі, весело дивлячись уперед. Коло джипів розташувався широкий плакат, подряпаний сонцем, вітрами й дощем, на якому красувався промовистий напис «Bienvenidos a la compania de transportes [31]». Над входом у халабуду висіла дерев’яна вивіска «Informacion».

- Ходімо дізнаємось, що тут і як, - мовив я, після чого ми з товаришем перебралися через дорогу і зайшли в халабуду.

В порозі мене перестрів на голову нижчий еквадорець в кумедній шапочці та синій ватяній куртці, які в Україні були вельми модними років з двадцять тому. Чоловічок широко посміхався.

- Привіт, мене звати Роберто! - привітався він.

- Хело! - відповіли ми.

- Вам, мабуть, хочеться подивитись на Котопаксі? - проказав Роберто, випереджаючи мої думки.