Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

- Діес… е-е-е… діес і очо доларес, сеньор! [26] - відповіла жіночка.

«Діес і очо - це скільки? - розмірковував я. Думалось якось тяжко і тугувато. Сонна довбешка відмовлялась опрацьовувати інформацію. - Це вісімнадцять чи долар і вісімдесят?»

Я скосив погляд на Яна, але він більше не слухав мене і не звертав уваги на жіночку. Чех визирав у відчинене вікно, під яким хтось горлав, наче йому обценьками пальці викручували (потім виявилося, що Янові просто хотіли продати пиріжків). Краєм ока я помітив, як із приміщення терміналу на платформи неспинним потоком сунули люди, тягнучи за собою гамір, клунки і цілий букет різноманітних запахів. Хотілося спати, наче ведмедю посеред зими… «Діес і очо - це, блін, вісімнадцять чи долар і вісімдесят?».

Я відкрив гаманець. Найменшою виявилася купюра номіналом двадцять баксів. «О! - думаю. - Яка різниця, вісімнадцять чи долар-вісімдесят, - аж зрадів, дурбило. - Зараз дасть здачі». І вручив жіночці банкноту. Вона миттю сховала її, затим довго порпалася в кишені фартуха, після чого всучила мені два долари на здачу. Я втупився у дві сріблясті монетки на долоні. Попри сонливість щось заворушилося в моїй макітрі, і я зметикнув, що вісімнадцять баксів, то, либонь, забагато за півторагодинну поїздку. Тим часом жіночка позадкувала і напрочуд швидко викотилася з автобуса.

Зрештою, автобус гаркнув двигуном і повільно рушив. Ніздрі лоскотав гіркуватий запах відпрацьованих газів, що сочились крізь шибу. Я відкинув назад спинку сидіння і випростав ходулі, лаштуючись подрімати в дорозі.

Тож все було чудово, все було класно (геть як у мексиканських автобусах), поки не прийшов клаповухий помічник водія [27] і сказав, щоб ми показали квитки. Ян розбуркав мене, вимагаючи пояснень. Я сяк-так втовкмачив контролерові, що у нас квитків немає - нам ота ваша тлуста жіночка, контролерка, чомусь їх не дала. Сумлінний асистент шофера нічого не зрозумів про жіночку і чемно попрохав заплатили за проїзд. Я скрутив зухвальцеві дві дулі зразу і сказав, що ми вже заплатили і нічого доплачувати не збираємося, на що та еквадорська мавпочка сильно образилась і подріботіла назад до водія…

За мить автобус вирулив на узбіччя й спинився. У проході між кріслами здійнялася кремезна постать шофера. З-за його дебелої постаті визирала клаповуха голова ображеного на життя помічника. Перше, що я подумав «Зараз будуть бити», - а потім «Це ж треба було, блін, посеред коротунів-еквадорців саме зараз натрапити на такого бугая». Ян, який до цього часу мовчки спостерігав за перепалкою з контролером, помітивши плечистого еквадорця, що неухильно просувався салоном, підозріло прошепотів:

- Чувак, ти… ти точно розрахувався за проїзд? Бо цей вівцебик мені чомусь не дуже подобається…

Тим часом водій підібрався до наших крісел.

- Кому з цих двох бити морду? - спитав він у асистента.

Помічник, нітрохи не вагаючись, ткнув пальцем на мене.

- Я заплатив! Ви що, бусурмани? - перелякано загорлав я.

Шофер закачував рукави.

- Ти що, бляха, виробив?! - гаркнув на мене Ян, розуміючи, що ми зараз можемо покинути автобус неприроднім і, напевно, вельми болючим способом.

- Я заплатив… я заплатив за дорогу, - лопотів я. - Присягаюся! Цілих двадцять доларів!

- Mother fucker! - схопився за голову чех. - Ти при своєму розумі?! Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака…

- Латакунги, - підказую напарникові.

- Латабанги, чорт забирай! Ти ж мав віддати не більше півтора долара!!!

Тоді до мене врешті-решт дійшло: кілька хвилин тому охайно вдягнута і причесана еквадорська жіночка спихнула мені дві пляшки мінералки по ціні дев’ять доларів за кожну!

Ян не забарився розрядити ситуацію: спочатку попросив вибачення у водія, покрутивши пальцем коло скроні і недвозначно кивнувши в мій бік, а тоді ткнув йому п’ять доларів за проїзд до Латакунги, показавши, що здачу він може лишити собі. Шофер гнівно форкнув, зібгав банкноти в кулаку і посунув назад до керма. І тут мене прорвало…

- Ну й телепень! Але ж я лопух! А-а-а! Ло-пух! - смикав себе за волосся. - Мене розвели… розвели, мов туполобого недотепу тури-и-иста! Чим я тільки думав?!

А тоді схопив до рук пляшку мінералки, спересердя гахнув нею по спинці крісла і з розмаху запустив крізь прочинене вікно. Услід за першою миттю полетіла Янова пляшка. В результаті весь автобус здивовано витріщився на мене. Салоном прокотилося ледь чутне «Loco… El esta loco! [28]». Пасажири злякано перезирались. Вони не могли зрозуміти, чого цей ґрінго спочатку відмовляється платити за білет, а тоді починає істерично репетувати й кидатися пляшками.

Втім в автобусі їхала одна людина, яка чудово розуміла потік гнівної лайки, яким я, не соромлячись, поливав ні у чому не винних супутників. Нею виявилась молода й вельми симпатична американка, що самотою сиділа коло вікна за кілька крісел попереду.

- Hello, guys! What happened? [29] - зацікавлена гармидером, дівчина підійшла до нас.

Я сердито подивився на неї і нічого не відповів.

- Цей чувак, - Ян кивнув на мене, - щойно заплатив двадцять «зелених» за дві пляшки мінералки.