Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Після цих слів, зловісні духи Котопаксі, певно, аж репались від злості…

Після того, як наше авто перетнуло відмітку 4000 метрів, про що нас блискавично повідомив Роберто, довколишня місцевість стала нагадувати місячний ландшафт.

Зрештою ми дісталися до широкого високогірного плато, яке впиралось у вулкан. На ньому вже стояло кілька позашляховиків, від яких нагору піднімалася групка скелелазів із наплічниками завбільшки з товарний вагон і по самі вуха закутані в теплі лахи. Вдалині виднів будинок «рефьюджі» - проста двоповерхова будівля з двома рядами добре утеплених квадратних вікон. До неї вела звивиста стежка, в минулому - жолоб, яким стікала лава. З обох боків стежину обтискали похмурі сірі бескиди, на яких глибокими рубцями червоніли сліди від проходження розплавленої магми. Здавалося, будиночок стояв зовсім поряд, можна рукою дістати. Нагорі, на висоті 5000 метрів, починалася зона вічних снігів.

Ми з Яном вибралися з машини і полізли на круту стежку слідом за групою скелелазів, які в своїх роздутих костюмах нагадували мені американських космонавтів. В самих шортах і кофтах. Зовсім без оснащення. Скелелази раз-по-раз озиралися і дивилися на нас, наче на самогубців. Незабаром ми розділилися, чех замість підійматися прямо до «refugio» поліз в якесь бокове відгалуження.

Сонечко лагідно пригрівало, пухнасті хмари щомить більше зносило на захід. Здавалося, ще мить - і нашим спраглим поглядам нарешті відкриється омріяна вершина Котопаксі, короля вулканів планети Земля, яка все ще була вкрита розмитою молочно-білою пеленою. Здавалося, ще мить…

Але та мить ніколи не настала. Натомість піднявся страшенної сили крижаний вітер, який проймав до кісток і норовив скинути з гірської стежини. А майже відразу зі сходу, понад схилом Котопаксі, з вражаючою швидкістю почала набухати сіра хмара. Вона виросла буквально нізвідки. Так у фантастичних фільмах з’являються і ростуть на очах героїв чорні рої кровожерних комах.

За лічені секунди хмара накрила мене - повалив важкий колючий сніг. Духам гір було наплювати на те, що це екватор. Так само їм було наплювати на те, що я дерусь угору в самих благеньких шортах на ногах. Віковічні демони гір гнівались. Судячи з усього, гнівались страшенно, бо за хвилину почалася справжня заметіль.

Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Здавалося, по квадрицепсах на ногах текла густа смола замість крові. Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюсь, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На вишині все було інакше. Я зупинявся, проте серце продовжувало шалено тріпотіти, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до мого організму, несвідомо чекаючи нових вибриків. Було таке відчуття, наче то вже не «мій» організм.

А потім раптово зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося надувати груди і вдихати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних почуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15-20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб ковтати повітря. Я не на жарт перелякався, адже відчуття було таке, наче легені стискалися і надувалися без будь-яких сигналів з мого мозку. Ніби хтось інший сидів у мені і пульсував моїми легенями!

Пізніше, начитавшись інформації про гірську хворобу, я дізнався дуже цікавий факт: саме надлишок вуглекислого газу, а не недостача кисню в крові збуджує дихальний центр. Що це означає? Поясню детальніше. Уявіть, що ви видряпуєтесь на висоту, вищу за 3500-4000 метрів. Спочатку нічого особливого не відбувається, ви продовжуєте дихати з тією ж інтенсивністю, що й на низькодолі. Втім, незважаючи на те, що ви поки не відчуваєте дискомфорту, густина повітря поступово падає, а отже, з кожним вдихом у легені щоразу потрапляє менше й менше кисню і, відповідно, менше вуглекислого газу. Тобто, разом зі зменшенням кількості кисню, у крові зменшується й концентрація СО₂. Ось тут починається найцікавіше: організм сприймає низький рівень СО₂ як ознаку того, що ви аж надто часто дихаєте (при тому, що насправді дихаєте ви не частіше, ніж завжди) і… частково призупиняє дихання. Причому саме тоді, коли вам як ніколи потрібно дихати на повні груди. Зрозуміло, що після зупинки дихання кисень не потрапляє до клітин взагалі, тому за всіма законами біології через кілька хвилин я мав би щасливо склеїти ласти. Проте в цей час спрацьовує вже інший захисний механізм, який реагує на критично низький рівень кисню, примушуючи легені шалено пульсувати і тим самим не даючи вам відправитися до праотців.