Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Втім, Ян про всяк випадок зняв карту на фотоапарат з найбільшим можливим розширенням.

* * *

Понеділок, 6 липня, полудень. Десь по дорозі між Баньосом та Куенкою

- Чувак, ти впевнений, що ось це - Панамериканська магістраль? - тихо спитав Ян, закриваючи вікно машини. Салон аж плавився від задухи, але крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клубні здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.

Я розкрив itinerary і уважно передивився мапу Еквадору. Поволі до мене доходило, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.

- Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…

Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку і зараз тряслися в замизканому пікапі у компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопцем з крихітними, немов дитячими вухами та очима, але з гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, «числилася» дівчиною шофера) були типовими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.

Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися виключно мовою кечуа [51]. Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще в Стокгольмі, і пробував скласти кілька речень древньою мовою Інків. Утім, мої недолугі спроби, схоже, виходили не дуже вдалими і тільки веселили перуанців. Час від часу водій поправляв мене, а дівчата не переставали з мене реготати. Ян, ні бельмеса не розуміючи, реготав з дівками за компанію, що мене сильно злило.

- Спитай у них, чи це справді Панамерикана хайвей, - знічев’я запропонував Ян.

- Питай сам, - сердито відрубав я.

- То подивись, як це спитати кечуанською.

Я розгорнув розмовник, відшукав потрібну сторінку і розбірливо прошепотів на вухо товаришеві кілька слів.

- Точно? - про всяк випадок перепитав чех.

Я впевнено мотнув головою, приклавши розмовник до серця, немов Біблію, мовляв, давай, друже, не соромся, вразь їх наповал своєю обізнаністю, ти ж у нас цей… як його… поліглот. Мій товариш розім’яв губи і голосно проказав, звертаючись до однієї з дівуль:

- Yanayuqchu kanki? [52]

Дівуля зашарілася, голосно хіхікнула і картинним жестом поправила пасмо волосся. Зате водій різко скинув швидкість з вісімдесяти до сорока кілометрів за годину і почав стріляти недоброзичливими позирками в Янів бік.

- По-моєму, вони щось не доганяють, - сконфужено прошепотів мій товариш. - І цей хлоп чогось так хижо витріщився.

- Це все через те, що в тебе погана дикція, чувак, - сказав я. - Ану спробуй запитати трохи по-іншому.

Я швидко перегорнув кілька сторінок, вибрав необхідні слова і продиктував їх Янові.

- Wiksayuchus hina kashai! [53] - на весь голос продекламував чех.

Я розплився в посмішці, відчувши приємний присмак реваншу, а цнотливі бочечки-еквадорки почервоніли, немов бурячки. Зате через якусь долю секунди я вже шкодував про свої дурнуваті дотепи, оскільки молодий еквадорець за кермом почав так реготати, що ледь не вивалився з машини, від гоготання його аж розривало на шматки. Він забризкав слиною все лобове скло, по його очах струменіли сльози. Кілька разів у мене ледь не спинилося серце, коли пікап під звуки нелюдського реготу зносило до узбіччя… Буквально за сантиметрів сорок від коліс починалася стометрова прірва.

Зрештою шофер заспокоївся, і на якийсь час ми помінялись ролями. Еквадорки відібрали в Яна наш другий розмовник - англійсько-іспанський - і намагалися говорити з нами англійською. Мушу визнати, з English у них виходило краще, аніж у нас із кечуа.

…Незважаючи на зачинені вікна, крізь щілини та вентиляційні канали авто сочилось тепле повітря, приправлене дорожньою курявою. Ян раз за разом іронічно хмикав, здмухуючи з обличчя та спортивної куртки товстий шар пилюки. Я мовчав, не знаючи, що й думати. По-перше, якщо та Панамериканська магістраль, що веде до кордону з Перу, така ж сама як і ця, по якій ми їдемо, то нам, напевно, доведеться витратити добрих два дні, щоб добратися до Піури. І по-друге… я вже не знав, якій карті вірити. Такої, прости Господи, магістралі, хай навіть сто разів Панамериканської, справді могло не існувати на перуанській стороні…

* * *

Ми затрималися в Куенці лиш на день, щоби зібратися з силами перед майбутнім наступом на Fronter’у. Ввечері, коли ми з Яном сиділи на одній із лавок центральної площі Куенки, чех повернувся до розмови про перетин кордону.

- То що ти надумав, босе? Де ми перебиратимемося до Перу: в горах чи коло океану?