Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Того дня ми з Яном пройшли пішки майже двадцять кілометрів, піднявшись з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши під час походу чотири інкські фортеці: Саксайуаман, К’енко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (придорожній військовий пост, який водночас правив за склад провіанту) та Тамбомачай (купальні для інкської знаті). Коли ми повернулися назад у Куско, надворі геть стемніло.

Ввечері за чашкою чаю з листя коки, яке індіанці використовують як тонізуючий засіб під час тривалих переходів горами, хазяйка хостелу переказала нам історію про битву, що майже п’ять століть тому відбулася під стінами інкської столиці.

Битва при Саксайуамані

Фортеця Саксайуаман стала місцем однієї з найвідоміших битв між Інками та іспанськими завойовниками.

Інка Манко, зрозумівши невдовзі після страти Атауальпи, що від іспанців нічого хорошого не дочекаєшся, відмовився від запропонованого конкістадорами титулу імператора і одного дня, обманувши Ернандо Пісарро (брата Франциско Пісарро), утік з Куско, аби очолити розбиті інкські війська. У переддень Пасхи 1536 року він підняв повстання.

Манко вдалося зібрати під своїми стягами від ста до двохсот тисяч воїнів, які взяли в оточення колишню столицю Імперії. Індіанцям вдалося загнати всіх іспанців у палаци на центральній площі і підпалити місто. Конкістадори вціліли, проте ледь не задихнулися від диму. В результаті загарбники зберегли контроль лиш над кількома будівлями у центрі Куско, а все місто опинилося під контролем Інків.

З відчаю іспанці почали прориватися до Саксайуаману, що височів над містом. Фортеця була зайнята індіанцями. Конкістадори несподівано прорвалися до цитаделі і кинули всі сили на те, щоб захопити укріплення. Протягом тривалої битви, сповненої героїзму з обох сторін, іспанці змогли прорватися крізь першу лінію бастіонів. У результаті Інки, що оборонялися всередині, тепер не мали доступу до припасів та зброї. Зрештою, завдяки відчайдушній спробі, конкістадори змогли відтіснити повстанців, зайняти твердиню і закріпитися всередині. Підкріплення Інків, що надійшло з гір, уже не змогло нічого змінити. В битві при Саксайуамані загинув Хуан, один із братів Пісарро.

Тим часом індіанці досить успішно діяли по всій території Перу, знищивши кілька іспанських загонів загальною чисельністю двісті чоловік, включно з кавалерією. Проте облога Куско тривала. Щоправда, іспанці все частіше контратакували, не даючи Інкам зосередити великі сили. Одночасно в Перу прибували підкріплення з інших колоній і навіть з метрополії. У той же час Манко не міг прогодувати величезну армію, не відпустивши селян додому для збору урожаю (більшість його солдат були звичайними селянами, непристосованими до війни). Все це різко змінило співвідношення сил у бік завойовників. Облогу було знято, а Манко довелося тікати спочатку в Ойянтайтамбо [75]

, а потім ще далі - в неприступну фортецю Вількабамба.

МАЧУ ПІКЧУ - ЦИТАДЕЛЬ НА НЕБЕСАХ

Наступного ранку нас із Яном чекала малоприємна новина. Точніше новина була геть поганючою, просто спочатку ми не надали їй належного значення.

- Куди сеньйор прямує? - спитала мене хазяйка «Samay Wasi», нашого хостелу в Куско, коли я виписувався і платив за кімнату.

- Мачу Пікчу, - коротко відказав я.

- Кгм… Потягом із Куско?…

- Ні. Спочатку в Ойянтайтамбо, а вже звідти на поїзді до Аґуас Калієнтес.

- А ви хіба не знаєте, що у нас страйк? - випалила жіночка, розтягнувши губи в посмішці. Вона ляпнула це з якимось демонстративним піднесенням, неначе розповідала про національне свято чи розказувала новий рецепт пиріжків з м’ясом. - Всі водії страйкують.

- Та мені байдуже, - спокійно відказав я, закинув наплічник на плечі і залишив хостел.

Насправді інформація про страйк не стала для мене новиною. Напередодні, піднімаючись до Саксайуаману, я чув, як поодинокі мандрівники безперестану торочать про якісь акції непокори в горах. Утім, я не звертав на ті розмови уваги, а тому не мав уявлення про справжні масштаби затіяних перуанцями заворушень. Страйкують водії автобусів? Та й дідько з ними! Візьмемо з Яном таксі на двох, переплатимо трохи, і спокійно доберемося до Ойянтайтамбо! То ж раз плюнути! Отак я собі думав.

Але не так воно все вийшло.

* * *

Вулиці Куско лякали порожнечею. Місцевих жителів ніде не було. Не було взагалі нікого, окрім поодиноких собак та лискуче-чорного вороння. Небачена картина - на дверях та вікнах більш ніж половини крамниць із сувенірами висіли таблички «Cerrado». Проте найбільше дивувала повна відсутність автомобілів.