Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Ми проминули безлюдний центр і завернули на Авеню ель Сол, де знаходилась будівля інформаційного офісу. Вчора я вже навідувався сюди. Тоді рожевощокі чорноокі перуанки безперестану всміхалися і чемно відповідали на всі мої питання стосовно інкських фортець навколо Куско. Після багатослівної консультації мені урочисто вручили товстенний журнал, де я мусив вказати своє ім’я, національність, та написати коротенький відгук стосовно того, чи допомогла мені надана інформація. Словом, учорашній сервіс був на висоті.

Цього разу я приперся зі значно каверзнішим питанням. Розчахнув ногою двері і випалив ще з порога:

- Як нам потрапити до Мачу Пікчу?

Сьогодні ніхто не понісся до мене наввипередки. Замість сяючих усмішок з-за столів визирали напружені, навіть похмурі обличчя. Я повторив своє питання.

- Потягом… - нарешті розтулила губки одна з дівуль.

- У нас, - кивнув головою на Яна, який спирався на стійку поруч зі мною, - квитки тільки від Ойянтайтамбо.

Дівча ще більше спохмурніло і невиразно промимрило:

- То вам, значить, треба не до Мачу Пікчу, а до Ойянтайтамбо…

- Саме так, моя люба сеньйорито!

Моя люба сеньйорита окинула мене важким поглядом і захитала головою:

- На превеликий жаль, сьогодні ви туди не потрапите, - вона говорила повільно, розтягуючи слова і видивляючись мою реакцію. - По всьому штату оголошено страйк.

- Я знаю, - спокійно відказав я. - Та ми готові найняти чиєсь приватне авто. Може, ви когось порадите?

В офісі запанувала гнітюча мовчанка. Молода працівниця понуро глипала на мене крізь скло і нервово тарабанила олівцем по столі.

- Ми покриємо всі витрати, - мовив я, нетерпляче ляскаючи пальцями по столі. - Money! Dinero! [76] Amiga, я кажу щось незрозуміле? Ми хочемо взяти таксі до Ойянтайтамбо!

Дівчина, схоже, нарешті розкумекала, що ці два ґрінго, очевидно, тупі мов іржаві томагавки, і не до кінця тямлять, що діється.

- Ви трохи не зрозуміли, хлопці, - обережно почала вона. - Річ не в автобусах чи таксистах. Тобто, не тільки в них… Усі, - вона зазирнула точно мені у вічі, - усі дороги до Ойянтайтамбо блоковані.

Тепер уже я спохмурнів та насупився:

- Як це блоковані?

- Ось так - бло-ко-ва-ні! Всі гірські перевали закидані каменюками, а на завалах порозсідалися ватаги ображених і сердитих селян, які залюбки перекинуть ваше авто і зметуть його в перше ліпше провалля. В ім’я вселенської справедливості.

І лиш тоді я нарешті второпав, що страйки в Перу - то річ дійсно серйозна.