Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Почувши це, я ледь не луснув від лютощів та розчарування. Адже ми не могли чекати до завтра! Завтра ми вже мусимо дряпатися на Мачу Пікчу.

Я потягнувся рукою до журналу відгуків, однак нині насуплена перуанка мерщій вихопила його з-під моїх рук і сховала під столом. То, мабуть, такий спеціальний перуанський журнал відгуків, де можна писати лише похвальні оди. Я сердито грюкнув долонею об стіл, хотів щось сказати, але Ян уже тягнув мене геть із туристичного офісу.

Авеню El Sol, як і раніше, пустувало. Я швидко осадив свій гнів і почав обдумувати ситуацію.

- Які цього разу будуть ідеї, босе?… - негучно процідив чех на вулиці.

- Ми не можемо чекати, - повторив я, більше, певно, переконуючи себе самого, ніж Яна. - Ми… ми повинні діяти.

- Ну і що ми «повинні діяти»? - не без сарказму перепитав чех.

Я пропустив повз вуха насмішку, сердито сплюнув на асфальт і твердо проказав:

- Пробиватися до Мачу Пікчу. За будь-яку ціну…

* * *

Мій бойовий запал трохи вгас після того, як цілу годину ми з напарником безрезультатно тинялися вуличками Куско, намагаючись знайти хоч який-будь транспортний засіб, хоча б яку-небудь таратайку на колесах, яка може їздити, або хоча б когось, хто згодився б провести нас крізь блокаду. Ми навіть змоталися на стоянку приміських автобусів, де нам сказали те ж саме, що й у туристичному офісі: чекайте, може, назавтра уряд і заколотники домовляться.

Тож ми продовжували тинятися інкською столицею без жодних практичних ідей, як нам далі чинити.

- Таксі! Чувак, дивись: там таксі! - зненацька заволав чех.

Я зиркнув уперед і побачив за сотню метрів попереду на перехресті, де починався наступний квартал, старезну білу «Тойоту» з жовто-чорними шашками таксі. Авто щойно спинилося коло тротуару, з нього вийшло двоє пасажирів, один з яких саме розраховувався з водієм. Я зрозумів, що не можна марнувати ні секунди, схопився за лямки наплічника, до болю втиснувши їх у плечі, і понісся вперед. Ян, сопучи і форкаючи, тупотів за мною.

Таксист уже рушав, коли я перетяв йому дорогу, з розгону заледве не розлігшись на капоті.

- Сеньйоре, - волав я, захекавшись, - сеньйоре, нам потрібна ваша допомога!

- Я не працюю сьогодні, - похмуро відрубав шофер.

- Але я щойно бачив як ви висаджували пасажирів!

- То були мої родичі.

- Ми заплатимо вам великі гроші, - втрутився у розмову Ян.

- Так, так! - підтвердив я. - Дуже великі гроші. Зможете потім цілий місяць возити всіх своїх рідних.

Таксист обвів язиком порепані губи, витримав паузу, а тоді мовив, навіть не дивлячись на нас:

- Куди їхати?

- Ойянтайтамбо, - з надією прошепотів я.

Перуанець перевів погляд на мене.

- Там всюди завали, - холодно просичав він, - але… можна спробувати. Може, вони нас пропустять, - а тоді назвав ціну: - Сотня. Сто нуебо солів.

Ми з чехом поспішно замахали головами, висловлюючи згоду, після чого мерщій забралися на задні сидіння. Біла «Тойота» повільно покотила до виїзду з Куско.

Хвилин через десять, петляючи якимись затурканими закапелками, то видираючись вгору, то спускаючись вниз, нам вдалося виїхати з Куско. Я зрадів, адже першу лінію завалів, що розташовувалася зразу на виїзді з міста, було подолано. Втім, моя радість виявилася передчасною. Через три чи чотири кілометри дорога піднімалася на одну з вершин і проходила повз невелике гірське селище. На самому в’їзді в село дорогу перегороджувала величезна купа каміння та повалених дерев. За нею виднілося кілька менших завалів. Праворуч, коло першої барикади був вузький прохід, який страйкарі, вочевидь, залишили для власних потреб, однак у ньому незмінно чатували півдюжини озброєних ломами, битками та камінням перуанців.

Побачивши натовп набурмосених горян і зрозумівши, що наша поїздка може закінчитися невідомо чим, я першим ділом розіпхав усю готівку по трусах та шкарпетках, а затим запхав паспорт у задню кишеню джинсів. Усе інше не так важливо. Таксист тим часом спинився на безпечній віддалі від звалища (звідки його не могли дістати камінням) і щось прокричав до бунтарів у проході. У відповідь горяни заперечно захитали головами, недвозначно тицяючи пальцями вниз у долину. Мовляв, забирайся геть по-хорошому. Шофер закрив вікно і винувато проказав до нас:

- Не вийде. Я можу відвезти вас назад до Куско…

Зненацька я помітив, що чоловіки на барикаді заворушилися. Кілька з них поквапливо злізли з кам’яної кучугури і, боязко озираючись, позадкували в придорожню тінь. Група, що затуляла єдиний проїзд, і собі неохоче відступила. Я роззирнувся і зрозумів причину переполоху. Зліва на дорозі неподалік від нашого таксі вигулькнув білий патрульний джип. Тихенько, без мигалок та сирени, охоронці правопорядку наближалися до завалу. Страйкарі, стискаючи в руках каміння, знехотя й неквапом відходили, ховалися за парканами прилеглих до дороги подвір’їв. Ніхто зі страйкарів поки не мав бажання розпочинати відкриту конфронтацію з представниками закону.

Втім, полісмени теж не мали ані найменшої охоти лізти на рожен.