Принц Ґаллії

— І справді, — підтримав її Ґастон. — Ваша сестра, віконте, просила подбати про вас, прослідкувати, щоб ви розвіялися. Що ж ми скажемо їй, коли ви повернетеся з прогулянки отакий — мов у воду опущений?

— Вам не зашкодив би келих вина, — зауважив Ернан. — Це у вас з похмілля.

На згадку про вино Рікард весь здригнувся і водночас мимоволі облизнув пересохлі губи.

— Я вчора добряче напився…

— Тим більше вам треба похмелитися, — наполягав Шатоф’єр. — Це має допомогти, адже подібне лікують подібним. У вас такий понурий, пригнічений вигляд… Вам просто необхідно випити!

Рікард видимо завагався.

— Власне, я б не відмовився від келиха вина, але…

— Але що?

— Випити можна і в замку. Я… я мушу повертатися.

— Прямо зараз?

— Ну… Ні, трохи пізніше. До ночі.

— Ага! — зі змовницьким виглядом закивав Ернан. — Зрозуміло! У вас побачення, так?

— Ну… Загалом, так… У певному сенсі…

— Але ж до настання ночі ще багацько часу. Якщо ми не баритимемося, то будемо в садибі десь на початку шостої, не пізніше. Там зробимо привал, перекусимо, вип’ємо, трохи відпочинемо, а до дев’ятої години повернемося в Кастель-Бланко… Не всі, звичайно, — він швидко поглянув на ґрафиню де Монтальбан. — Хто захоче, може скупатися й заночувати в лісниковім будинку. А я — так тому й бути! — поїду разом з вами. Це вас влаштовує, пане віконте?

— Я таки справді не проти напитися, — нерішуче промимрив Рікард. — Сьогодні в мене… в мене паскудний настрій.

— Ну, кузене! — підбадьорила його Адель. — Погоджуйтеся.

— Гаразд, — зітхнув Рікард. — Я згоден.

А в його голові блискавкою промайнула думка: якщо він добряче нап’ється і не зможе сісти на коня, щоб вчасно повернутися до замку, то…

Рікард пустив коня чвалом, наскільки це дозволяла йому лісиста місцевість. Четверо його супутників мчали слідом за ним, не відстаючи. Адель де Монтальбан справлялася зі своїм скакуном нітрохи не гірше за хлопців. Її слова про те, що у верховій їзді вона ні в чому не поступається чоловікам, виявилися не пустими хвастощами.

Приблизно в той же час, коли Філіп розбирався з Бланчиними підв’язками, п’ятеро наших молодих людей виїхали на вершину пагорба і побачили в двохстах кроках перед собою охайний двоповерховий будинок посеред великого двора, обгородженого високим частоколом. З протилежного боку садиби, біля самої огорожі, блакитною стрічкою звивався широкий струмок.

— Ого! — здивовано вигукнув Сімон. — А в лісника губа не з лопуцька — такий домисько собі збудував! У нього, мабуть, ціла зграя діточок.

— Аж ніяк, — мляво заперечив Рікард. — Років двадцять тому, коли ще не був до кінця розбудований Кастель-Бланко, цей особняк послуговував за мисливську резиденцію Рікардові Наваррському, батькові ґрафа Біскайського. А лісник тут новий, у нього немає ні дружини, ні дітей. Сам він родом з Франції…

— Он як! — перебив його Ернан. — Отже, раніше Кастель-Бланко належав ґрафові Біскайському?

— Так. Вісім років тому король відібрав у Александра цей замок разом з мисливськими угіддями і подарував його Марґариті на її десятиріччя.

— Зрозуміло…

— І лісник живе один у такому великому будинку? — запитала ґрафиня де Монтальбан. — А як же лісові розбійники?

— Розбійницьких банд тут немає, — відповів Рікард. — Околиці замка надійно охороняються, а проте цю садибу регулярно грабують — правда, все місцеві селяни, і то по дрібницях, щоб не дуже злити Марґариту.

Ернан слухав його роз’яснення і дивувався, з якою ніжністю і з яким благоговійним трепетом Рікард промовляє ім’я жінки, яку сьогодні вночі збирається вбити.

„Хто б міг подумати, — скрушно думав він, — що можна вбивати не лише з ненависті, а й з любові! Воістину, шляхи Господні незбагненні… Втім, шляхи Сатани також…“

У припадку сентиментальності Ернанові дуже закортіло послати до дідька всі політичні міркування, негайно розшукати Марґариту, розповісти їй все, і нехай вона сама вирішує, як обійтися з Рікардом. Проте він швидко подолав свою хвилинну слабкість. Зрештою, Філіп його друг і государ, Філіпові інтереси — його інтереси, і служити йому — його щонайперший обов’язок…

Тим часом вони в’їхали в двір і наблизилися до стайні, біля розкритих воріт якої їх зустрічав Ернанів слуга Жакомо.

— Ті люди вже тут, монсеньйоре, — повідомив він, шанобливим поклоном вітаючи прибулих.

— Які люди? — здивовано запитала Адель.

— Так, Жакомо, що за люди? — Ернан крадькома підморгнув слузі, даючи йому наздогад, що дама не посвячена в їхні плани. — І де, до речі, господар садиби?

— Він саме пішов за хмизом, — сказав чисту правду Жакомо, а далі став імпровізувати, приправляючи правду вигадкою: — Тут неподалік спіймали злочинця, і з Санґоси прибули люди, щоб на місці допитати його.

Адель охнула:

— Злочинець? Боже мій!… Віконте, допоможіть мені. — Спершись на Сімонове плече, вона спішилася. — А де ці… ці люди?

— У підвалі, пані.

— Вони к-катують його? Але чому нічого не чутно…