Принц Ґаллії

— Авжеж, зовсім забула! У кожному своєму листі ви невтомно торочите: прекрасна, божественна, дорогоцінна — і так далі в тому ж дусі. А в „Пісні про Марґариту“, яку я отримала минулого року, ви взагалі стверджуєте, що сонце для вас сходить на південному заході, з-за Піренеїв. Ви що, справді плутаєте сторони світу?

— Не кепкуйте, Марґарито. Ви ж чудово розумієте, що це була поетична алеґорія.

— Що, однак, не завадило вам написати мені цього літа, що ви відбуваєте на свій особистий схід, щоб знову побачити своє сонечко ясне.

— І знову ж я висловився фіґурально. Я…

— Ну, і як вам ваше сонечко? — не вгавала Марґарита. — Скажіть відверто, ви не були розчаровані?

— Навпаки. Воно стало ще яскравішим, ще сліпучішим. Воно спалює моє серце дотла.

— Але ви ще не запропонували цьому сонечку свою мужню руку і своє палаюче серце.

— А я вже пропонував. Минулого року. Сонечко ясне пам’ятає, що воно відповіло?

Опустивши очі, Марґарита промовчала. Щоки її зашарілися.

— Ви надіслали мені, — після короткої паузи продовжував Тібальд, — здоровенні гіллясті оленячі роги, щоб — як було сказано в супровідному листі — трохи втішити мене, оскільки справжні, чоловічі, наставити мені відмовляєтеся. Було таке? Відповідайте!

— Так, — розгублено підтвердила вона. — Так я і зробила.

— Це був не дуже дотепний жарт. Але ущипливий. — Тібальд пришпорив коня. — У моїй мисливській колекції вистачає оленячих голів з рогами, — кинув він вже через плече, — і мені ні до чого ще одна пара, навіть подарована вами.

Марґарита також прискорила алюр свого коня і порівнялася з Тібальдом.

— Не беріть це близько до серця, ґрафе, — сказала вона. — Я визнаю, що тоді переборщила, мені дуже соромно і… і годі про це. Поговорімо краще про щось інше.

— І про що?

— Наприклад, про нашу закохану парочку, про Бланку та Красунчика.

— Пані! Ви знову…

— Та ні, ні! Жодного слова про укуси й інші пікантні штучки. Поговорімо про романтичний бік їхніх стосунків.

— Романтичний? — скептично перепитав Тібальд.

— Ну, звісно! Бланка вкрай романтична особа, та й Красунчик не в тім’я битий. А позаяк я дуже полюбляю ритися в брудній білизні, то охоче подивилася б, як вони кохаються на лоні природи. Тим більше, що білизна у них завжди чиста, вони жахливі чистуни, і якби я надумалася ритися…

— Принцесо! — обурено вигукнув Тібальд. — Припиніть…

— Е ні, ґрафе, це ви припиніть корчити з себе святенника, — огризнулася Марґарита. — Лицемір нещасний! Можна подумати, що я не читала ваші „Історії старої звідниці“, в яких ви безсовісно наслідуєте Боккаччо.

Тібальд почервонів.

— Це… знаєте… — присоромлено промимрив він. — У кожного є свої гріхи молодості. Десять років тому — тоді мені було шістнадцять, — і я…

— Тоді ви щойно втратили невинність і відразу ж уявили себе великим серцеїдом та неперевершеним знавцем жінок. Я вгадала?

— Власне… власне, так.

— То чому б вам не переписати ці історії з урахуванням накопиченого досвіду. І додати до них новелу про Красунчика з Бланкою — якщо хочете, її ми напишемо разом.

Тібальд пильно поглянув на неї:

— Ви це серйозно?

— Цілком.

— Але в такому разі в нас вийде не новела, а поема.

— Тим краще. І якою ж мовою ми її писатимемо — ґалльською чи французькою? Але попереджаю: французьку я знаю кепсько.

Тібальд гмикнув:

— А хіба є взагалі така мова?

— А хіба ні? — здивувалася Марґарита.

— Певна річ, що немає. Та мова, яку ви називаєте французькою, насправді франсійська — нею розмовляє Іль-де-Франс, Турень та Блуа; а моя рідна — шампанська. В різних областях Франції, якщо Францією вважати також і Бретань, Нормандію, Фландрію, Лотарінґію та Бурґундію, розмовляють кількома різними мовами — анжуйською, пуатвінською, бурґундською, бретонською, пікадійською, нормандською, валлонською, лотарінжською, фламандською…

— Ой! — з удаваним переляком вигукнула Марґарита. — Досить, припиніть! У мене вже голова обертом іде. Боюся, ви мене хибно зрозуміли, ґрафе. Кажучи про французьку, я мала на увазі мову знаті, духовенства, зрештою, просто освічених людей.

— Цебто франсійську?

— Так.

Тібальд знову гмикнув:

— Як не прикро про це говорити, але франсійська явно не дотягує до рівня загальнофранцузької мови.

— А яка з перерахованих вами дотягує?

— Ніяка.

— Оце так-так! — похитала головою Марґарита. — І що ж з вами, бідолашними французами, буде?

— Зрозуміло що. Рано чи пізно всі французи стануть ґаллами.

Марґарита здивовано підвела брови:

— Ви теж так думаєте?

— А чому „теж“?

— Бо так само вважає Красунчик. На його думку, Франція та Ґаллія мають бути і неодмінно стануть єдиною державою — як це було колись у давнину.

Тібальд кивнув:

— Цілком і повністю згоден з ним. І не так важливо, як називатиметься ця об’єднана держава — Великою Францією чи Великою Ґаллією, хто виграє об’єднувальні змагання — Париж чи Тулуза…

— А ви як думаєте?

— Гадаю, Париж програє. Ґаллам дуже пощастило, що понад триста років у новий час вони перебували під владою Риму.

— Пощастило, кажете?