Це не важко було наперед угадати. «Величезна небезпека, - писав я три місяці тому, ще по першому міністерському кризисі, - була вже в самий оцій анархії думки, що зросла ще більше, коли почалась анархія вчинків. На вагу покладено самі здобутки революції, долю всієї держави. І страшні тут не ті контрреволюційні елементи, якими так лякають неофіти революції. Далеко страшніші оці самі неофіти, що за старого ладу смирненько корились перед участком, а тепер не знають упину своїм домаганням; ще страшніша ота обивательська маса, що кінець-кінцем рішає долю всяких народних рухів. Контрреволюційні елементи самі по собі не мають сили повернути колесо історії до осоружного ладу, - і вони це розуміють, тому-то й зникли вони так усі одразу з поверху життя. Але допомогти їм можуть самі ж революційні елементи, скоро не здужають серед самих себе побороти анархічних інстинктів і зв’язати самих себе найміцнішими узами громадської повинності. Коли цього не станеться, коли анархія далі поступатиме, то реакція і контрреволюція прийдуть самі собою, навіть без реакціонерів та контрреволюціонерів. Коли не стане ніякого ладу, коли не буде забезпечено елементарних вимог порядку - край революції. Обивательська маса, перелякана анархією, вхопиться за яку хочете соломку, піде за першим-ліпшим капралом, аби тільки він обіцяв їй святий спокій - і матимемо диктатора, Наполеона, нового деспота - кого хочете на вибір» («Нова Рада», ч. 33).
Багато з того, що тут тільки на здогад писано, вже справдилося. Неофіти революції вже показують спину, а обережніші і п’ятами накивали; обивательська маса вже «одчинила фронт» перед реакцією, і в зроблений пролом вже вливається, пре лавою реакція, що враз підвела голову й набрала духу та зважливості. Другий акт російської революції одійшов у минуле, й ми стали дійсно на поворотці, на початку нового акта.
Особливо - ми, українці...
II
Місяць тому сталося порозуміння між заступництвом організованого українства, Центральною Радою та Тимчасовим правительством. Порозуміння досить несподіване, бо всі обставини, од першої делегації до Петербурга та першого ж універсалу Центральної Ради, віщували, навпаки, затяжну боротьбу, а не спокій та злагоду. Централізм державний, як видко було по тих подіях, не збирався так хутко скласти свою зброю, і можна було сподіватись, що він усі сили свої збере й напружить, щоб устояти на старих позиціях. І раптом - склалося порозуміння. Міністри, що не звертали увагу на українську делегацію, як вона була в Петербурзі, самі приїхали до Києва й запропонували згоду і власть. І власне, це, на мою думку, було початком занепаду, спускання з апогею, того високого шпиля, на який піднялось було українство під час опублікування першого Універсалу. Нехай це бринить парадоксально, але саме тінь власті, що промайнула перед органами української національної думки, позбавила її тієї справжньої, хоч і неформальної власті, яку, безперечно, здобула собі вже була й посідала Центральна Рада. Той розпад, що слідом і невідступно йде тепер за властю, позначився зараз же на органах організованого українства.
Бо власть тепер, під час революційного процесу, хоч до неї і тягнуться по інерції деякі жадібні руки, втратила прикмети організованої основи життя і вступила в якийсь хронічний кризис. Бо власть тепер стає безпорадно саме там, де вільно ширяє приватна ініціатива, над якою не тяжить необмежена відповідальність і є змога сміливого почину, чого якраз бракує власті. Бо власть тепер зовсім не творча сила, а скручено її умовами моменту так тісно, що вона мало чим може себе виявити. Бо власть тепер - це не жодний привілей, а тяжкий хрест не на всякі плечі. Взяти її легко, бо вона, як справжня res nullius, лежить просто на дорозі й аж проситься, щоб її взяти - з тим, щоб враз лукаво випорснути з рук, що на неї спокусились, тим-то, щоб удержати її, треба мало не надлюдської сили. Максималізм права й надзвичайно побільшені вимоги до власті та мінімалізм обов’язків, що переходять у вульгарне неслухнянство, в зв’язку з надзвичайно скрутним становищем фінансовим - усе це зробило теперішню власть мало не тінню без жадної реальної ваги. І коли українство наблизилося тільки до такої власті, зараз же на цій дорозі спіткали його ті вовчі ями, яких так густо покопано на кожній стежечці до правопорядку.