Революция 1917 года глазами современников. Том 2 (Июнь-сентябрь)

Посідаючи великий авторитет і власть моральної природи, Центральна Рада не мала того одіуму кожної власті, що у її відповідальності, зареволюційних часів занадто тяжкої, бо часто або й здебільшого непосильної органам власті. Тепер же прийшла й відповідальність, хоч сили та впливу не прибуло, - отже, відповідальність за те, що, по суті речей, од Центральної Ради не залежало. Те безсилля, той параліч власті, яким недугувало російське Тимчасове правительство - заразило й Генеральний секретаріат. А тим часом становище його погіршилося й ще з одного боку. Український рух, як відомо, поставив собі за мету українізацію всього життя на Україні. Поки українізація засновувалась на добрій волі громадянства, поки органи українства впливали самою моральною силою, доти на протести й обурення проти українізації можна було не зважати: моральна сила, воля народу ясно була на стороні цього руху, що не мав і тіні офіціальної, ані зерна примусу. І інше стало, коли українство почало звертати на офіціальний шлях, коли почав йому на допомогу ставати такий спільник непевний і зрадливий, як примус. Тепер українізація багатьом почала нагадувати недавню русифікацію, викликаючи у кого щире, у кого й зовсім нещире, але помазане миром права - обурення та протести. Хоч би як ми дивились на джерело тих протестів проти «насильственной украинизации», яких повно стало по чорносотенних і нечорносотенних органах, але вони творять заколот, несуть розбрат і порухи, виховують і організовують наших українських ольстерців і, кінець-кінцем, провадять до тих трагічних подій, що кінчаються вже кров’ю і трупами. Шістнадцятеро богданівців лягли першими жертвами того заколоту, що сіє те доморосле ольстерство на Україні... Це, кажу, перші жертви, але чи останні?

Реакція перекинулась і до нас. Україна теж стала на поворотці свого життя. Куди та поворотка провадить і як на новому шляху позбутися небезпеки - про це іншим разом поговоримо.

III

Не тільки казковим героям, а й народам трапляється іноді прибитись до фатального стовпа з зловісним написом: підеш праворуч - кінь пропаде, підеш ліворуч - сам згинеш, а просто підеш - і сам згинеш, і кінь пропаде... Але таке ворожіння, що, здавалося б, лишає всякого виходу, може справдитись тільки за певних умов. Вихід завжди єсть. І вже на дотепність та догадливість героя, на його вміння викрутитися із скрутного становища й знайти той вихід треба покладатись, щоб не пропасти й самому, і зберегти вірного товариша в пригодах. Пошукавши справжньої дороги, можна знайти її хоч і на роздоріжжі.

Може бути, що народ український саме стоїть на такому роздоріжжі, на тій небезпечній поворотці, яка може справді в невдалі нетрі та пущі занести. Праворуч - темна реакція, ліворуч - розперезана анархія, а просто - просто може бути і реакція, й анархія, якщо не подбати про справжню дорогу, якщо кинутись наосліп, не забезпечивши себе од можливих пригод, і вся сила в тому, як найти те, що від таких пригод справді може забезпечити і вивести на правдиву путь до невпинного та широкого розвитку на всіх тих ділянках людського життя, якого ми бажаємо й своєму народові серед вільних народів усього світу.

Тому правдиву путь наша національна думка давно вже, в перших своїх зародках визначила, й останні часи тільки виразніше ту дорогу накреслили. Це -автономія України в федеративній республіці російській. Чому автономія, а не самостійність, чому федерація, а не сепаратизм - говорити зараз не буду, беручи саме ці форми державного життя, як такі, що на них погодилась величезна більшість організованої і свідомої громади української, і ці форми, за які нам, очевидно, доведеться ще велику боротьбу видержати, нам і треба захистити від ударів і з правої, й з лівої руки, знайшовши для того найбільш відповідні та доцільні і найменш тяжкі способи.