Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

До речі, на випадок, якщо Залізничний Білл це читає: як щодо скинути з котрогось із тих потягів новомодну машину, поки вас Ґрейді не впіймав? Мені така дуже потрібна!

Дот Вімз

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

1 грудня 1938 р.

Сонце щойно зійшло над кафе, а Іджі вже трясла його, намагаючись розбудити, і гукала:

— Вставай, Куксо! Вставай! Подивися!

Вона підтягнула його до вікна й показала на вулицю.

Поле було біле-біле.

Хлопець так і роззявив рота від подиву.

— Що це?

Іджі засміялася.

— Це сніг.

— Справді сніг?

— Так.

Він був уже в третьому класі — і лише вперше в житті побачив справжній сніг.

Рут, у нічній сорочці, підійшла й стала позаду них, визираючи у вікно. Вона була здивована не менше.

Усі троє якомога швидше вдяглися і вже за п’ять хвилин були на подвір’ї. Сніг випав лише на п’ять сантиметрів, та це не заважало їм радісно качатися в ньому й бавитися в сніжки. Було чути, як по всьому місту відчиняються двері й діти верещать від захвату. До сьомої години того ранку Кукса з Іджі виліпили низеньку товстеньку снігову бабу, а Рут зробила їм снігове морозиво з молоком і цукром.

Іджі вирішила провести Куксу до школи, і, скільки вони не оглядали залізничні колії, усюди, куди оком сягнеш, лише білів сніг. Кукса настільки розхвилювався, що всю дорогу стрибав і двічі гепнувся на землю. Аби трохи його заспокоїти, Іджі вирішила розповісти історію.

— Я колись розповідала тобі, як ми зі Смоукі грали в покер проти Сема Віскаря?

— Ні. Хто такий Сем Віскар?

— Хочеш сказати, я ніколи не згадувала Віскаря, найпідступнішого гравця в покер на всю Алабаму?

— Ні, мем.

— Гаразд. Ми зі Смоукі цілу ніч просиділи за картярським столом у Ґейт-Сіті, і я починала вигравати. Здається, протягом години я не програла жодної ставки. Віскар поступово шаленів, але що я могла вдіяти? Не могла ж я просто встати й піти! Принаймні не тоді, коли мені так щастило. Це не за правилами. Отже, що більше я вигравала, то злішим він ставав і нарешті, остаточно розлютившись, вихопив пістолет, поклав на стіл і пообіцяв пристрелити наступного, хто здасть йому погані карти.

Забувши про все, Кукса уважно її слухав.

— І чия була черга здавати?

— У тому й уся іронія. Він забув, що далі його черга. І — це ж треба! — сам собі здав дві двійки. Тож він узяв пістолет і застрелився на смерть, просто за столом. От що значить — людина слова.

— Та ти що. І ти це бачила?

— Звісно, бачила. Дві двійки, точно тобі кажу.

Кукса розмірковував над цим, коли помітив, як щось стирчить зі снігу поряд із коліями. Він підбіг і підібрав із землі дивну річ.

— Дивися, тітко Іджі, це ж банка кислої капусти «Дир Бренд», навіть не відкрита!

Несподівана здогадка оглушила його. З благоговінням він підняв перед собою бляшанку й промовив:

— Тітко Іджі, закладаюся, це з тих харчів, які Залізничний Білл поскидав із потяга. Як ти гадаєш?

Іджі оглянула бляшанку.

— Можливо, синку, цілком можливо. Поклади на місце, щоб люди, яким вона призначена, могли її знайти.

Кукса обережно поклав знахідку на те саме місце, з якого взяв, наче це була якась святиня.

— Нічого собі!

Перший у його житті сніг, та ще й бляшанка, яку міг залишити Залізничний Білл. Забагато для одного дня.

Вони рушили далі. За кілька хвилин Кукса промовив:

— Мабуть, Залізничний Білл — найхоробріший чоловік у світі, га, тітко Іджі?

— Він, безумовно, хоробрий.

— Тобі не здається, що він найхоробріший з усіх, кого ми знаємо?

Іджі замислилася.

— Ну, я б не сказала, що найхоробріший з усіх, кого знаю я. Ні, не сказала б. Дуже хоробрий, але не найхоробріший.

Кукса був спантеличений.

— А хто може бути кращим за Залізничного Білла?

— Великий Джордж.

— Наш Великий Джордж?

— Ага.

— А що він такого зробив?

— Ну, по-перше, якби не він, мене б тут зараз із тобою не було.

— Хочеш сказати, тут, сьогодні?

— Ні, я хочу сказати: тут узагалі. Якби не він, мене би зжерли свині.

— Ти серйозно?

— Так, сер. Коли мені було два чи три роки, ми з Бадді та Джуліаном вешталися біля загонів для свиней. Я видерлася на огорожу та й упала вниз головою у свиняче корито.

— Справді?

— Ще й як. Отже, усі ті свині побігли прямісінько до мене — ти ж знаєш, свині все їдять… Відомо чимало випадків, коли вони жерли малят.

— Невже?

— Саме так. Проте я вистрибнула з корита й кинулася навтьоки, але перечепилася й упала. Вони вже майже наздогнали мене — я нічого не встигала вдіяти. Та, на щастя, Великий Джордж помітив це, застрибнув у загін, просто в гущавину свиней, і почав розкидати їх на всі боки. Я кажу — зауваж! — про свиней десь триста фунтів кожна. Він хапав їх і жбурляв через загін, одну за одною, наче мішки з картоплею. Боронив мене від них доти, доки Бадді не підповз під огорожу й не витяг мене звідти.

— Справді?

— Справді. Ти бачив шрами на руках Великого Джорджа?

— Ага.

— Оце сліди від укусів тих свиней. Але Великий Джордж ні словом не прохопився таткові. Бо ж розумів, що татко приб’є Бадді, як дізнається, що той водив мене до загону.

— Я ніколи про це не чув.

— Звичайно ж, не чув.