Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

— Так, мем.

— Тож я не хочу більше чути про те, що ти можеш і чого не можеш, домовилися?

— Домовилися.

Іджі відкрила бардачок і дістала звідти пляшку віскі «Ґрин Ривер».

— І, до речі, ми з твоїм дядьком Джуліаном збираємося з наступного тижня вчити тебе стріляти зі справжньої рушниці.

— Правда?

— Правда! — Вона відкоркувала пляшку і трохи надпила. — Ти в нас будеш найкращий стрілець у штаті, і нехай лише хтось із них спробує знову тебе перемогти… На, випий.

Очі Кукси розширилися, коли він потягнувся до пляшки.

— Серйозно?

— Так, серйозно. Тільки матері не кажи. Ті хлопці ще пошкодують, що прокинулися вранці.

Кукса зробив маленький ковток, намагаючись не подавати вигляду, що на смак це як палаючий бензин. Він спитав:

— А хто була та жінка?

— Моя подруга.

— Ти вже бувала тут раніше, так?

— Ага, кілька разів. Але не кажи про це матері.

— Авжеж.

Бірмінгем, Алабама (Слеґтаун)

30 грудня 1934 р.

Скільки Онзелл не вмовляла свого сина Артиса не їхати до Бірмінгема, цього дня він усе одно поїхав.

Близько восьмої години хлопець зістрибнув з товарного вагона на станції «Ел енд Ен». Увійшовши в будівлю вокзалу, він так і роззявив рота.

Вокзал видався йому так само великим, як увесь Вісл-Стоп і Трутвілль разом — з довгими, нескінченними рядами масивних лав із червоного дерева та різнокольоровою мозаїкою, що вкривала підлогу й стіни величезної будівлі.

«Чистка взуття»… «Сендвічі»… «Сигари»… «Салон краси»… «Журнали»… «Перукарня»… «Коржики й цукерки»… «Цигарки»… «Віскі-бар»… «Кава»… «Книгарня»… «Прасуємо ваш одяг»… «Сувенірна крамниця»… «Прохолодні напої»… «Морозиво»…

Це було справжнє місто. Носії, провідники, пасажири просто кишіли в залі під високою — метрів із двадцять — скляною стелею. І це було занадто для сімнадцятирічного чорного хлопця в робочому комбінезоні, який щойно прибув із Вісл-Стоп. Йому здавалося, що він бачить перед собою весь світ усередині однієї будівлі. І, зачарований, хиткою ходою Артис вийшов крізь головний вхід.

А тоді він побачив його. Ось він, найбільший у світі електричний рекламний щит — двадцять поверхів заввишки, на десять тисяч електричних лампочок, що сяяли на фоні нічного неба: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БІРМІНГЕМА… МАГІЧНОГО МІСТА…»

Без магії тут і справді не обійшлося. Його називали містом із найшвидшим темпом розвитку на Півдні, і навіть Піттсбурґ уже встигли охрестити «Північним Бірмінгемом»… Місто хмарочосів, що височіли скрізь, місто сталеливарних заводів, що осяювали небо червоними й пурпуровими відблисками, місто запруджених вулиць, оглушених гулом сотень автівок і трамваїв, що снували в усіх напрямках день і ніч.

Наче загіпнотизований, Артис брів вулицею — повз готель «Сент-Клер», збудований за останнім писком моди, повз кафе «Ел енд Ен» і кафе «Вокзальне».

Він вдивлявся у просвіти в жалюзі на вікнах кав’ярні й бачив білих людей, які сиділи там, наминаючи їжу з блакитних тарілочок. Він збагнув, що там йому не місце, і рушив далі — повз гриль-бар «Червоний дах», через Райдужний Віадук16, повз кафе «Мельба». І, наче керований первісним інстинктом, він знайшов Північну 4-ту авеню, звідки обличчя міста набувало зовсім інших рис.

16

Міст, що з 1918 р. з’єднує центр Бірмінгема (штат Алабама) з південною частиною міста.

Він знайшов його. Ось він, район із дванадцяти рівних кварталів, більш відомий як Слеґтаун… Власний бірмінгемський Гар­лем Півдня, місце його заповітних мрій.

Гарно вбрані парочки проходили повз нього, сміючись і балакаючи про щось своє, і він ішов посеред юрби, плив за течією, наче пінний гребінець на хвилі. З кожних дверей, кожного вікна лунала ритмічна музика, стікала на вулицю з ґанків. З горішнього вікна долітав голос Бессі Сміт: «О, безоглядне кохання… О, безоглядне кохання…»

Пристрасний джаз доповнився блюзом — Артис проминав «Театр пустощів», що претендував на звання найвитонченішого негритянського театру Півдня. Тут ішли самі мюзикли та класичні комедії.

Усі перебували в русі… Трохи далі співала Етель Вотерс, запитуючи: «За що мені ці синці?» З інших дверей Ма Рейні вигукувала: «Гей, конвоїре, ну в чому я винна?»17 А люди в блюз-клубі «Срібний місяць» витанцьовували шиммі під «Вогняний степ» Арта Татума.

17

Бессі Сміт, Етель Вотерс, Ма Рейні — відомі чорношкірі виконавиці джазу та блюзу 1920—1930-х років.