Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Це неабияк засмутило місіс Отис. Трохи згодом прийшла та кольорова доглядальниця, Джинін, з вазочкою місіс Отис, яку знайшла на подвір’ї. Просила не засмучуватись — місіс Едкок цілий день кидається речами з усіх вікон підряд. Сказала, що місіс Отис геть божевільна — скажена, як оса. І щоб ми не звертали уваги.

— Кажу вам, я щаслива мати той розум, що маю, попри те, що відбувається навколо. Я просто живу день у день, роблю найкраще, що можу, і це все, на що я здатна.

Евелін простягла їй коробку вишень у шоколаді.

— О, дякую, люба! Хіба ж ви не диво?

Якийсь час вона їла, розмірковуючи.

— Гадаєте, оси справді скажені, чи то лише люди їх такими вважають?

Евелін відповіла, що не знає.

— А я знаю, звідки походить вислів «ну ти й жук». Особисто я гадаю, що милішої комахи за жука немає… А ви?

— Що?

— Ви згодні, що всі ці жучки — миленькі створіння?

— Не сказала б, що достатньо розглядала жучків, аби знати, милі вони чи ні.

— Ну, а я достатньо! Ми з Альбертом могли роздивлятися їх годинами. У Клео на столі було велике збільшувальне скло, і з його допомогою ми знаходили стоніжок, і коників, і жуків, і колорадських жуків, і мурах… І складали їх у банку, щоб потім спостерігати. У них такі гарненькі личка, і вони так кумедно поводяться! Удосталь надивившись на комашок, ми випускали їх у дворі — хай ідуть по своїх справах.

Якось Клео спіймав джмеля і посадив у нашу банку. То був безцінний об’єкт спостережень. Іджі любила бджіл, а моїм улюб­ленцем було сонечко. Це щаслива комаха. Знаєте, в кожної комашки є своя принада. Павуки — ті дещо нервові й сердиті, з крихітними голівками. А мені завжди подобався богомол. Дуже релігійна комашка.

Я ніколи не могла вбити комаху. Не після того, як бачила їх так близько. Я вірю, що в них є думки, як і в нас. Звичайно, у цьому є своє мінуси. Мої стиракси навколо будинку всі були неохайні та поїдені, а мої кущі гарденії — обгризені до вузликів. Норрис усе поривався з’їздити туди й обприскати все, але мені забракло сміливості йому дозволити. Скажу вам одну річ: тут, у «Трояндовій терасі», у комах немає жодного шансу. Дуже нелегко лялечці вижити в цьому місці. Тут такий девіз: «Недостатньо, щоб виглядало чисто — треба, щоб було чисто». Іноді мені здається, що я живу в одному з тих целофанових пакетів, у яких продають сендвічі в поїздах.

Особисто я радо б повернулася додому до моїх старих добрих нестерпних жуків. Зраділа б навіть мурасі. Скажу вам от що, люба: я рада, що мій час спливає, а не розпочинається… Ісус сказав: «Багато осель у домі Мого Отця» — і я готова піти…

Єдина річ, про яку я молю: благаю, Господи, нехай, коли я прийду, там не буде цього жахливого лінолеуму.

Вісл-Стоп, Алабама

17 жовтня 1940 р.

Коли Веста Едкок була молодшою, хтось порадив їй говорити гучніше, і порада не пропала дарма. Тепер її можна чути навіть крізь цегляні стіни. Гучний голос цієї мініатюрної жінки лунав за кілька кварталів.

Клео Тредґуд якось зауважив, що просто сором, що Ерл Едкок має оплачувати телефонні рахунки дружини, коли вона могла просто відчинити двері й докричатися до будь-якого будинку у Вісл-Стоп.

Зважаючи на це й на той факт, що Веста призначила себе президентом клубу «Нема нікого кращого за мене» — не дивно було, що в подальшому Ерл учинив саме так.

Ерл Едкок був тихий добропристойний чоловік із тих, що завжди чинять правильно, — такий собі неоспіваний герой життя, який одружився з дівчиною лише тому, що вона обрала його, а він не хотів ображати її почуттів. Так само тихо він тримався, коли Веста і його теща організовували все: від весілля й медового місяця до їхнього майбутнього житла.

Після народження первістка, Ерла-молодшого — коротенького, пухкенького, мов тісто, малюка з каштановими кучерями, який здіймав галас щоразу, як батько наближався до нього, Ерл збагнув, яку велику помилку скоїв. Але вчинив як джентльмен, як справжній чоловік: він залишився з дружиною й виховував сина, що зростав у його будинку та був з ним однієї крові, проте все одно лишався йому чужим.

Під керівництвом Ерла перебувало двісті робітників залізниці «Ел енд Ен Рейлроуд», і він заробив величезну повагу, адже був дуже компетентним у своїй справі. Він хоробро воював під час Першої світової війни, убивши двох німців, але у власній домівці його було зведено до рівня дитини, притому не улюбленої: першість належала Ерлу-молодшому.

— ВИТИРАЙ НОГИ, ПЕРШ НІЖ УВІЙТИ! НЕ СІДАЙ НА ТОЙ СТІЛЕЦЬ!

— ЯК ТИ СМІЄШ ПАЛИТИ В МОЄМУ БУДИНКУ… ГЕТЬ НА ҐАНОК!

— НЕ СМІЙ ПРИНОСИТИ СЮДИ ЦЮ ЖАХЛИВУ РИБУ. ВІДНЕСИ НА ЗАДНІЙ ДВІР І ПОЧИСТЬ!

— АБО ТИ ПОЗБУДЕШСЯ ТИХ СОБАК, АБО Я ЗАБИРАЮ ДИТИНУ ТА ЙДУ!

— БОЖЕ МІЙ, І ЦЕ ВСЕ, ПРО ЩО ТИ МОЖЕШ ДУМАТИ? ВИ, ЧОЛОВІКИ, ПРОСТО ЗГРАЯ ТВАРЮК!

Вона обирала для нього одяг, вона добирала їм друзів і налітала на нього, наче розгнівана індичка, ті кілька разів, коли він на­магався дати синові ляпанця. Зрештою, він облишив ці спроби.