Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Диктор на радіо глибоким голосом промовляв: «Хто сіє злочин, той пожинає… гіркі плоди… Злочин не приносить дивідендів… — І за цим — маніакальний сміх: — Ха! Ха! Ха!»

Цієї миті Іджі зайшла до кафе й увімкнула світло, налякавши хлопця до смерті.

— Відгадай, що я тобі скажу, Куксо? Щойно Ґрейді розповів мені, що вранці, о чверть на восьму, тут проїжджатиме містер Пінто. Його везуть ховати, і на нашій станції роблять пересадку.

Кукса підстрибнув. Його серце шалено забилося.

— Містер Пінто? Справжній містер Пінто?

— Так. Ґрейді каже, він пробуде тут лише п’ять хвилин — поки підженуть інший потяг. Я б із тобою пішла, але маю відвезти твою матір до Бірмінгема по її церковних справах. Але якщо хочеш його побачити, Ґрейді каже, що ти маєш бути там о шостій три­дцять. І щоб нікому нічого не казав, інакше все місто збіжиться.

— Гаразд, не буду.

— І, Куксо, заради Бога, не прохопися матері, що я сказала це тобі.

— Гаразд.

Кукса щойно отримав на День народження фотоапарат «Брауні» і спитав Іджі, чи можна буде сфотографувати містера Пінто.

— Ти нічого не побачиш, окрім його труни. Але якщо хочеш сфотографувати її, то, мабуть, можна. Але спершу спитай дозволу в Ґрейді, чуєш мене?

— Так, мем.

І щодуху кинувся до Пеґґі, аби скоріш вразити її таємною новиною про містера Пінто, якого вдалося схопити лише після довгої, тяжкої стрілянини біля його сховку на півночі Алабами. Троє поліцейських загинули. Злочинця взяли разом із подружкою, зазначеною як убивця Гейзел Вогняна Голова Залізне Серце, яка особисто прикінчила правоохоронця в графстві Болдвін. Коли його засудили на смерть, газети по всій Алабамі рябіли заголовками: «МІСТЕР ПІНТО СПОЧИНЕ В ОБІЙМАХ ВЕЛИКОЇ ЖОВТОЇ МАТУСІ».

Так у народі прозвали величезний залізний електричний стілець у в’язниці Фольсом, який забрав кількасот життів засуджених протягом багатьох років. То було щось!

Коли Кукса дістався до будинку доктора Гедлі, його господар сидів на ґанку у своєму кріслі-гойдалці. Лікар сказав, що Пеґґі вдома, допомагає матері мити посуд, тож хлопчик пішов на задній двір і став чекати.

Нарешті Пеґґі вийшла, і Кукса розповів їй новину. Як він і очікував, дівчинка була неймовірно вражена. Він почав інструктувати її:

— Уранці я прийду сюди, під оце дерево, і просигналю тобі отак…

І він тричі свиснув на манер віргінської куріпки.

— Як тільки почуєш мене — виходь, але будь готова ще о п’ятій, бо я хочу бути там заздалегідь, якщо раптом потяг прийде раніше.

Наступного ранку Пеґґі була вже вдягнена й чекала його під деревом. Це його трохи образило — надто вже йому подобалась ідея із сигнальним свистом. Ідею він позичив із книжки, яку саме читав — «Таємниче вбивство та розмови горобців». До того ж Кукса цілу ніч не спав, відпрацьовуючи свист, аж доки Іджі не пригрозила, що приб’є його, якщо він не замовкне.

Це перше, що пішло не за планом. Другим було те, що потяг прибув із запізненням аж на годину, тож їм довелося просидіти на станції три години, чекаючи.

Кукса вже сотню разів вийняв і знову заправив плівку в фотоапараті — аби лише впевнитися, що той у робочому стані.

У наступні півгодини великий чорний потяг, нарешті, з гуркотом підкотився до станції. З будинку стрілочника вийшов Ґрейді в супроводі чотирьох працівників залізниці. Вони разом відчинили товарний вагон і винесли звідти скриню з білої канадської сосни, в яку уряд штату знайшов доречним упакувати містера Пінто.

Потяг почухав далі, залишивши скриню на вантажній платформі. Працівники пішли за іншим потягом, а Ґрейді залишився її охороняти. У своїй сорочці та штанах кольору хакі, зі шкіряною кобурою на боці, він мав дуже поважний вигляд.

Побачивши, як до нього по платформі біжать Пеґґі й Кукса, він сказав:

— Привіт, діти! — і копнув ногою скриню. — Ось і він, як я й казав Іджі — містер Сеймор Пінто власною персоною, мерт­віший за мертвого.

Кукса спитав, чи можна зробити фотографію.

— Звичайно ж, роби.

Кукса почав фотографувати труну в усіх можливих ракурсах, а Ґрейді тим часом пригадував часи, коли був охоронцем у в’язниці Кілбі в Етморі, штат Алабама.

Пеґґі, чиїм завданням було тримати запасну плівку, спитала, чи бачив він колись справжніх убивць.

— Атож, звісно, бачив їх чимало. Двоє з них навіть працювали в нашому з Ґледис будинку, коли ми мешкали в Етморі.

— Ви пускали в будинок живих убивць?

Ґрейді здивовано глянув на неї:

— Ну, так. А чом би й ні? Іноді вбивці — найкращі люди.

Він зсунув капелюха на потилицю і з глибоким почуттям промовив:

— Так, сер, за злодія я б і п’яти центів не дав. Ну, а вбивають зазвичай лише раз у житті, особливо жінки, і більше це не по­вторюється. А от злодій — завжди злодій, до самої смерті.

Кукса вже відзняв першу плівку і використовував другу, а Ґрейді й далі промовляв до захопленої Пеґґі:

— Ні, вбивці мене не турбують. Більшість із них, як правило, приємні люди з гарними манерами.

Клацнувши фотоапаратом, Кукса запитав:

— А ви колись бачили, як когось із них страчують на електричному стільці?

Ґрейді засміявся.